Значення лісу як кордону дало про себе знати і у внутрішній історії України. Для рівня культури, на якому Україна залишалася протягом середньовіччя і в перших століттях сучасної ери, ліси становили хороші межі. Ліс розділяв населення на невеликі групи, які жили окремо на окремих галявинах, кожна група жила своїм життям. Ліс ускладнював зв'язок і не дозволяв організувати могутню центральну державу. Лісовий характер старої України був природною головною причиною утворення князівств у давньому Київському царстві і сприяв тому фатальному партикуляризму. Київ не випадково лежить на кордоні з лісова зона України. Разом з іншими причинами рідші ліси сприяли швидшому розвитку Київського князівства і зробили його природним вихідним пунктом для великого розширення за правління Олега, Святослава, Володимира.
Зі своєї споконвічної території українець забрав із собою велику прихильність до дерев, любов до дерев, через яку білі хати типового українського села облямовують свіже зелене листя. Зелень дерев, у якій зникають українські хати, дає змогу одразу відрізнити українця від російського села, яке ніби боїться дерев.
Отже, степ не є споконвічно рідним для українців. Слова козацької пісні «Степи широкі, край веселий» були складені лише наприкінці існування козацької організації. Степ століттями означав для українця страшне, таємниче, «дике поле», з якого щохвилини, як зграя сарани, налітали на Україну кочівники. Боротьба Київського королівства з кочівниками дуже ясно показує антропогеографу причину їх остаточної поразки. Давні українці, будучи лісовими мешканцями, просто не могли успішно боротися з вершниками на природному степу чи штучному степу власних полів. Стародавні українці не почувалися в степу як вдома. Потрібна була довга еволюція, перш ніж українці пристосувалися до степу, і початком цього пристосування була українська козацька організація. Лише після становлення та розвитку козацької організації український народ міг успішно просуватися в степову зону та колонізувати її. Проте щільніше заселення степів відбулося лише наприкінці XVIII ст. Деякі з цих ранніх українських поселень і донині не втратили характеру нових колоній. Але ці степові райони були колонізовані настільки великими а маси українських колоністів, і вони так швидко збільшувалися в родючій країні, що сьогодні більше половини українців живе в степовій зоні, і тим самим підтримує поширену загальну думку, що українці є степовим народом.