Антропологічних і мовних відмінних характеристик недостатньо, щоб перетворити расу в націю. Окрема нація, будь то державна нація чи культурна нація, повинна мати свою власну історію, традицію, свої жертви та героїв, свої історичні печалі та радощі. Вони є основою єдиного прагнення до ідеалу майбутнього, того постійного плебесциту, який Е. Ренан вважає тим, що перетворює расу в націю.
Зараз це дійсно історико-політичні традиції, які дуже сильно розвинені в українців. Розповідь про батьківщину, сповнену найстрашніших катастроф, зі страшною татарською загрозою і багатовіковим гнітом, досі живе у свідомості навіть найнеосвіченішого українця. Як мало радісних хвилин буває в історії України, а проте жоден народ у світі так не любить свого минулого і так побожно не шанує своїх національних героїв, як український народ. І тут я маю на увазі не освічених українців, які знають історію своєї країни, а неписьменного селянина, який згадує у своїх піснях морські походи на Константинополь, старих князів Київської династії, гетьманів і великих полководців козацької доби.
Саме історично-політична традиція, що живе навіть у низах нації, дає українцям найважливіші ознаки окремого національного існування.
І, якби не глибоке невігластво, яке панує в Західній Європі щодо історії східної половини континенту, і не реклама, яку російські вчені ведуть донині на користь їхньої пропаганди «російської» історії, яка проробила собі дорогу в усі історичні підручники, цей реальний стан речей ніколи не міг би приховуватися так довго. Спробуємо тепер визначити головні лінії української історичної традиції, спираючись на твори Костомарів, Антонович, Драгоманів, Грушевський та ін.
Історичне життя українського народу «було зовсім іншого типу, ніж життя поляків чи росіян». Отже, історичні традиції, а отже, і сучасні політичні прагнення трьох націй абсолютно різні.