У Київському царстві існувало постійне протистояння між владою князів, що виникла пізніше і спиралася на військову могутність, і владою родового зібрання, скріпленого давньою традицією. Князь, його дружина і боярська знать, яка поступово виросла з дружини, ніколи не були в подобався народу. Київське королівство виросло з торгового союзу, і було союзом, який на той час був необхідним. Урядовий устрій, встановлений князями Київської династії за чужими зразками, був за своєю суттю чужий первісному суспільно-політичному устрою українського народу, так що злиття цих двох елементів було важко, власне, майже неможливо.
Хоча з часом Загальні Збори (віче — назва, що вживається до сьогодні в усіх політичних зборах українців) частково повернули свою колишню силу, і, хоч разом з тим різні положення первісної конституції просіяли в нову державну організацію, монархія, проте, завжди залишалася чимось стороннім і неприємним для народу. Тому не дивно, що держава Київ так і не досягла потужності, яка б відповідала своїй великій території та населенню. Народ нібито підтримував усе, що мало на меті послабити владу уряду. Протягом усього існування стародавнього Київського царства його великі князі були змушені боротися з боярською знаттю та народом за абсолютну владу. Таке обмеження монархічної влади обернулося катастрофою для Київського королівства. Застосування практики успадкування престолу відповідно до принципу, відомого як «старшинство», призвело до утворення численних дрібних князівств, усі досить вільно, можливо лише номінально, підпорядковані владі Великого князя Київського. Боярська каста і народ були дуже наполегливі в своїй праці, щоб допомогти утворенню та утриманню цих дрібних князів.
влади по всій південній частині Київського королівства.
Водночас дуже ймовірно, що якби давня Київська держава проіснувала довше, український народ поступово звик би до станово-привілеєвої конституції. Також було б можливим ще в середні віки для українського народу досягти конституційної монархії. Але все сталося інакше.