Але ці часи занепаду писемної літератури є водночас часами найбільшого розквіту неписаної народної літератури. Не були забуті давні дохристиянські релігійні та світські пісні та казки, а активне, войовниче життя народу створило величезну масу епічних фольклорних думок, які співали мандрівні менестрелі (кобзар, бандурист). Під кінець XVIII ст., коли політична й національна загибель української нації здавалася неминучою, українська народна література досягла такого високого ступеня розвитку, що пробудила освічені верстви народу до нового літературного життя.
Через впровадження чистого народного мовлення в українську літературу (Котларевський, 1798 р.), і через великий вплив народної літератури було закладено основу для несподіваного піднесення української літератури. Протягом ХІХ століття історія української літератури має показати ряд великих поетів і прозаїків, які були б заслугою навіть у найбільших літературах світу (Шевченко, Вовчок, Куліш, Федькович, Франко, Мирний, Коцюбинський, Винниченко та інші), а також значну кількість менших поетів. Великою багатогранністю характеризується творчість української літератури ХІХ ст., а в ХХ столітті її розвиток у всіх напрямках робить гігантські кроки.
Друга половина 19-го століття була відзначена також дуже активним вивченням наук, що призвело до заснування двох наукових організацій, які були дуже схожими на план так званих «Академій» (у Лемберзі та Києві). У кожній галузі людських знань українці вже можуть вказати на публікації, книги та дисертації своєю мовою.
Різноманітність і багатство української літератури забезпечує їй чільне місце серед слов'янських літератур, даючи таким чином докази, якщо такі потрібні, що українська мова не є просто діалектом, але цивілізованою мовою в повному розумінні цього слова; а свідоцтво української вченості поза сумнівом посилює справу. Бо напевно ніхто не міг би обговорювати проблеми вищої математики, біології чи геоморфології на діалекті, аналогічному провансальському чи нижньонімецькому.
Вихід української літературної мови з мовлення простолюду ясно показує, що вона буде чудовим засобом виховання роду, з огляду на його відомий розум, у просвічений і прогресивний народ. Але російський уряд це добре знав і, побоюючись національного сепаратизму, залишив каменя на камені не перевернула в своїх намаганнях зупинити розвиток української літератури і, нарешті, відомим указом царя 1876 року абсолютно заборонила видання будь-яких творів українською мовою. Ніяка, крім справді живої й значної літератури, не могла пережити ці тридцять років (1876 — 1905) репресій, і українська література витримала випробування!
Історико-політичні традиції та прагнення українців