Яскраво виражена схильність українського народу до землеробства з найдавніших часів і до сьогодення є ще одним доказом того, що це народ лісовий, хоч як це парадоксально. Бо беззаперечним фактом є те, що хоч степи, мабуть, були найбільш сприятливими для вирощування хлібних трав і хоч нинішні головні центри виробництва зерна в світі лежать у степовій країні прерій, пампасів, України, проте ніде в усьому світі степи не дали землеробського народу. Жоден степовик ніколи не займався землеробством самовільно. Лісові народи повинні були насамперед навчити степовиків землеробству. Лише в разі гострої потреби степовики беруться за плуг, і землеробство ніколи не ставало для них частиною їхньої системи.
Якою великою була частина українського лісового краю у минулому житті народу вже було запропоновано в І книзі. Тільки лісам завдячує українська нація своїм збереженням під час татарських нападів. Ліси були єдиним притулком людей, у лісову зону степовики відступали щоразу, коли степу загрожували кочівники, повертаючись знову при слушній нагоді.
Українські ліси також мали велике значення як кордон. Функція лісу у формуванні важливих кордонів для рас на низькому ступені культури відома антропогеографії. В українській історії також ця характеристика лісів постала помітно. Ліси Українського Полісся мали велике значення для відгородження східнослов'янських племен і, утворивши широку, важкопрохідну зону, що відокремлювала східнослов'янські племена півдня від північних і західних, вони багато сприяли формуванню трьох сучасних східнослов'янських народів. За часів давнього Київського царства осередки, в яких пізніше розвинулася московська нація, носили назву Салісся (земля за лісом). Був переяславський Саліський, Володимир Саліський та ін.