Наслідки таких поганих майнових умов є фатальними для дедалі зростаючої густоти селянського населення. Голод набув хронічного характеру по всій Україні. Парцеляція великих маєтків, яка кілька років тому почалася з такими гарними результатами в Галичині, тепер дійшла до кінця зупинилася, а столипінська радикальна аграрна реформа в російській Україні поки що показала лише незначні результати. Правда, майно середніх землевласників зменшується, але гігантські маєтки не тільки не втрачають позицій, але навіть демонструють неухильне, хоч і поступове зростання.
Внаслідок дедалі зростаючого малоземелля українські селяни дедалі більше дроблять свою власність, намагаючись орендувати якнайбільше землі у великих землевласників, шукаючи підсобних занять у домашньому господарстві; але великий відсоток вважає за необхідне залишити батьківщину і шукати домівки на Кавказі, в Туркестані, Сибіру, Канаді, Бразилії та Аргентині. І цей сумний факт не повинен нас дивувати. Бо якщо іноземним колоністам, які оселилися на Південній Україні на запрошення Катерини II, давали по 65 га землі на душу, то українському селянинові після скасування кріпосного права в 1861 р. давали максимум по 3J^ га, а в багатьох випадках тільки по 1J4 га на душу. За півстоліття кількість сільського населення подвоїлася, а посівні площі зовсім не зросли помітно. Так, в Уряді Полтави ще двадцять років тому існувало понад 60% селянських дворів із площею посіву лише 1,3 десятини, а ще чотири відсотки маєтків займали понад 5 десятин. Як за таких майнових умов можна говорити про прогресивне господарство? Ті 60% селянських господарств дуже нагадують наділи, які займають дачні або самовільні. І наслідок: 62% емігрантів, які емігрували в Російську Азію в 1910 році, походили з українських урядів, цієї «житниці» Росії. І не тільки з густонаселених районів Києва чи Полтави, а й із порівняно малонаселених, дуже родючих районів України — з Херсона, Катеринослава і Таврії.
Третя причина сумного стану укр сільське господарство — це встановлена на сході України громадська власність на землю. Основа їхнього устрою, що в моді скрізь у Великоросії, полягає в тому, що землею володіє не один селянин, а ціла громада, яка розподіляє її між своїми окремими членами. Ця московська власність нестерпна для українського селянина і змушує його нехтувати своєю землею, бо вона насправді йому не належить. Йому зовсім не вигідно обробляти землю краще за сусіда, бо при новому розподілі старанно облагороджена ділянка може дістатися комусь іншому.