Незважаючи на те, що Честерська концесія була схвалена та підписана всіма органами виконавчої гілки влади, чий підпис був необхідний, і була офіційно схвалена одноголосним голосуванням ради держави, великий візир відмовився подати його до Палати депутатів, ратифікація якої була необхідна для його завершення. Під натиском американського посла він пояснив, що спершу необхідно внести деякі зміни в договір про дружбу та торгівлю, який діє вже майже сто років, для того, щоб посадові особи та службовці запропонованої залізниці, а також авантюристи, яких вона приверне до країни, могли бути передані під юрисдикцію турецьких судів. Зараз, як і в усіх напівцивілізованих країнах, громадян Сполучених Штатів, які проживають у Туреччині, судять перед американським консулом на підставі теорії, що вони^ не можуть забезпечити справедливість у місцевих судах. Це називається доктриною екстериторіальності, і її також дотримуються європейські держави. Незважаючи на значне покращення судової системи Туреччини, уряд ще недостатньо безпечний, а закони ще недостатньо модернізовані, щоб виправдати Сполучені Штати чи європейські уряди в підпорядкуванні особистих і майнових прав своїх підданих у Туреччині такій юрисдикції, і ні купці, ні місіонери, які зараз перебувають в Османській імперії, не вважатимуть себе безпечними за такої домовленості.
Великий візир також висунув заперечення, висунуте німецьким послом, що Честерська концесія втручається в права на видобуток корисних копалин певного німецького підданого, а також на угоду з покійним султаном про те, що жодні концесії на видобуток корисних копалин у Туреччині не надаватимуться без згоди німецького уряду. Але справжня причина відмови подати концесію на ратифікацію Палати депутатів з'явилася в січні у 1911 році, коли стала відома таємна домовленість між Росією та Німеччиною щодо майбутньої політики, яку мали проводити ці два уряди в Персії та Туреччині. Ця угода практично розподіляє турецькі провінції в Азії та північні провінції Персії між цими двома урядами, що стосується транспортних засобів, навіть без консультацій з урядами Туреччини чи Персії. Він полягає в наступному:
«Стаття I. — Імперський російський уряд заявляє про свою готовність не протидіяти реалізації проекту Багдадської залізниці та погоджується не протидіяти будь-яким перешкодам для участі іноземних капіталістів у цьому підприємстві, розуміючи, що від Росії не вимагатиметься жодних жертв грошового чи економічного характеру.