Кожен із ста п’ятдесяти дев’яти американських місіонерів у Туреччині сьогодні має округ, подібний до єпархії єпископського єпископа, з дюжиною чи двадцятьма церквами під його опікою. Він регулярно відвідує їх, радиться з їхніми пасторами, наглядає за їхніми школами та здійснює батьківську владу над людьми. Вони радяться з ним щодо свого мирського, а також свого духовного благополуччя, не лише членів його збору, але й чоловіків усіх класів. Жоден клас людей у всій Туреччині не користується такою довірою з боку офіційних осіб, громадськості та всіх рас, як американські місіонери. Усі класи беззаперечно приймають слово місіонера. Гроші довіряються йому на зберігання або для передачі в інші руки, не вимагаючи розписки, і для чиновників високого рангу зазвичай звертаються за порадою до місіонерів, коли вони сумніваються або знаходяться в небезпеці. Як сказав відомий письменник:
«Вони знають, що в часи біди місіонер є їхнім найкращим другом, незалежно від того, наскільки вони знущалися над ним у часи процвітання. Вони знають, що він завжди робитиме те, що, на його думку, буде для їхнього блага, навіть якщо можуть існувати різні судження щодо того, що є найкращим.
річ. Посеред східної дволикості місіонери заслужили репутацію людей, що говорять правду. Спочатку це було однією з найважчих загадок для турків у відносинах місіонерів з урядом. У них не було жодної причини говорити правду за таких обставин, тож вони були повністю введені в оману. "
За нового режиму місіонери живуть по-своєму. Їх шукають, а не шукають. Мало того, що вони можуть вільно приходити та йти та впроваджувати американські ідеї та знання, але уряд забирає їхніх найкращих вчителів-тубільців і використовує їх для навчання більшої кількості молодих чоловіків та дівчат, які потрібні, щоб керувати державними школами.