Багато пасажирів третього класу, які змушені спати на відкритій палубі, справно виконували свої обов'язки. Вони обережно розстелили свої молитовні килимки в першому відкритому місці, яке змогли знайти, і, звернувши очі в бік Мекки, приклонилися колінами, що є частиною магометанського ритуалу, і голосно вигукували, що немає Бога, крім Аллаха. Декілька рядових солдатів, а нас було багато на борту, регулярно молилися, незважаючи на оточення, але більшість із них цього не робило, і, мабуть, не більше ніж один із п’яти пасажирів-мусульман звертав увагу на години молитви.
Двоє мулл у кінці корабля першого класу мали книжки в гарних палітурках, з яких вони читали вголос, як це прийнято. Турецькі студенти завжди вчаться вголос. Коли ви їдете через сільські села на Сході, ви можете знайти шкільні будинки за гуркотом голосів учнів, які вчать свої уроки. Якщо ви зайдете в мечеть, яка використовується для освітніх цілей, ви завжди побачите групи учнів, які сидять навпочіпки на підлозі, розгойдуючи свої тіла вперед-назад з рівномірними рухами, як у крісла-гойдалки, і повторюючи репліки своїх уроків голосом.
Якось я запитав учителя-мусульманина в сирійській мечеті, чому це робиться. Він пояснив, що люди краще розуміють те, що дізнаються через вуха, ніж те, що вони дізнаються очима. По-друге, казав він, коли людина вивчає вголос, розум зосереджено зосереджений на предметі й не дуже схильний блукати; по-третє, людина, яка вчиться вголос, не так схильна до сну, як коли вона читає сама собі, — і небезпека заснути є причиною гойдання тіла, яке практикують усі студенти, коли вони за книгами.
На передовій палубі, де якарна лебідка, розташувалася група персів. Деякі з них були купцями Константинополя та інших міст, які їхали на батьківщину, щоб купити килими та інші товари; інші були вірними мусульманами, які поверталися з паломництва до Мекки. Це були гідні, задумливі особи з мрійливими очима й інтенсивно чорними бородами, а двоє чи троє старих людей зробили себе неймовірно смішними, використовуючи хну, яка надає волоссю яскраво-червоного відтінку. Це нагадало мені «Як його звати» в «Алісі в країні чудес», який сказав, що було б дуже смішно, якби всі пофарбували собі вуса в зелений колір.
«І ховаємо голови за наших уболівальників, щоб їх не було видно».
Інші забарвлювали нігті тим же речовиною в червоний колір, що дає приголомшливий ефект.
По інший бік палуби від вірмен було гніздо їхніх спадкових ворогів, курдів — високих, міцних, коричневих хлопців, з кирпатими носами, маленькими лютими очима та в одязі, який неможливо описати через різноманітність крою.