Делегати були відібрані і прийшли до палацу; вони розглянули історію ворожнечі від її першопричин до теперішнього моменту, а потім кожна сторона надала аргументи. Віце-король, вислухавши їх, ухилився від цієї проблеми і сказав їм, що уряд не має втручатися в це питання, але вони повинні вирішити між собою.
«Ви всі розумні, розумні, ділові люди з розумом і досвідом, — сказав він, — і абсурдно сваритися через такі дрібниці, які ви приносите сюди для мене, щоб я їх розв’язав. Уряд не збирається брати жодної участі у вашій* суперечці; це надто дріб’язково, щоб витрачати на це наш час, і тепер я просто прошу вас сісти разом, як розумні люди, і вирішити це між собою», і з цим він розпустив делегацію.
Наступного ранку вірменський комітет отримав виклик від татарського комітету з вимогою відібрати одну-дві сотні чоловік, або скільки завгодно, найкращих бойових вірмен у Тифлісі, щоб вийти в країну і битися на смерть з рівною кількістю татар.
Вірмени відповіли зневажливо. Вони краще вміють писати, ніж воювати. З великою гідністю і пристойністю вони дорікали татарам за те, що вони запропонували такий варварський спосіб залагодження суперечок у ХХ столітті людської цивілізації.
Татари повідомили, що вірмени боягузи, і запропонували дати їм шанси два до одного, але вірмени відмовилися далі обговорювати цю тему і трималися всередині своїх дверей якомога щільніше, поки хвилювання не вщухло.
Немає єдності між сімдесятьма народами Тифлісу, немає спільного національного почуття; немає нічого, на чому можна було б базувати патріотизм. Жодна з багатьох рас, представлених тут, не підтримує дружні стосунки, за винятком німців, які займаються своїми справами і дружні до всіх.
Немає лояльності до царя і нічого не надихає.