Пасажирські вагони великі, сидіння широкі, низькі та зручні, а в вагонах першого класу вони влаштовані так, що вночі їх можна скласти в ліжка, як у звичайних європейських спальних вагонах, хоча кожен пасажир, який бажає використовувати їх таким чином, повинен взяти з собою власні простирадла, ковдри та подушку. Вагони поділені на купе, і єдине заперечення полягає в тому, що в кожному купе є тільки одне маленьке високе вікно, так що неможливо побачити країну, через яку ви їдете, якщо не встати або вийти в коридор, який так само освітлюється. Пасажири першого класу, окрім нас, були військовослужбовці та їхні родини, і всі вони носили мундири та шаблі, високі чоботи та важкі шинелі, незважаючи на спекотну погоду.
Перша третина відстані від Батума до Тифліса — це рівна рівнина, яку в Росії називають степом, яка ретельно окультурена, але хуторські будинки — жалюгідні дерев’яні халупи. Ми бачили жінок, які працювали на полях — що їм доводилося робити, щоб підтримувати кипіння в горщику, бо чоловіки служать в армії, не отримують зарплати й нічого не виробляють.
Тут багато деревини, і ми бачили кілька стад худоби, що виглядала худою, на схилах пагорбів. Більшість оброблених земель посівів пшениці та інших зернових. На кожній зупинці частина платформи в кінці вокзалу віддана продавцям овочів, як правило, стареньким жінкам, у яких на маленьких лотках навколо них нагромаджені цибуля, салат, редис та інші садові вантажівки, які, здавалося, робили непоганий бізнес. Хлопці розкидали під вікнами вагонів кошики з полуницею — і це, звісно, шахрайство. Коли ми з'їли пару шарів, ми не знайшли нічого, крім листя. Вони запропонували нам вишні в привабливій формі, стебла фруктів хитромудро вставлені через прорізи на палиці, утворюючи довгі червоні палички, деякі з них три фути завдовжки. На кожній станції є буфети, де пропонують чай, сосиски, бутерброди, хліб, сир та іншу їжу, а поїзд робить тривалі зупинки, щоб пасажири встигли випити чашку чаю чи чарку горілки та потренуватися на пероні. На кожній станції баки з холодною водою та самовари з гарячою водою безкоштовно видають пасажирам третього класу, які, як більшість з них, можуть приготувати собі чай.
Час роботи був дуже повільним із довгими зупинками, і нам знадобилося тринадцять годин, щоб подолати 228 миль.