Недалеко на південь від Олександрополя проходить залізниця великі руїни Ані, столиці вірмен від початку існування аж до одинадцятого століття. У 1046 році король відмовився від своєї влади на користь візантійського імператора в Константинополі, і з цього часу до 1877 року ця територія була частиною Туреччини. Є докази значної пишноти. Стіни, що оточували місто, лише частково зруйновані, і все ще залишається значна частина заввишки сорок і п’ятдесят футів, з численними круглими вежами та зубцями, побудованими з жовтого каменю та прикрашеними рядами, хрестами та іншими прикрасами з чорного базальту. Шлюзи були вражаючими. Церкви мали бути великими. Збереглися стіни кількох і частини красиво вигнутих дахів. Де-не-де трапляються декорації з багатої різьби, мозаїки, плитки, які, однак, швидко відшаровуються і розсипаються від занедбаності. На краю яру є руїни великої будівлі з монументальними воротами, яка, як припускають, була палацом царя, хоча у вірменській літературі немає опису такої будівлі. Столиця Російської Вірменії місцями суцільно російська, але більша частина суцільно східна, а базари, на яких ведеться більшість торгівлі, такі ж цікаві, як ні на Сході. Назва міста вимовляється як «Єр-рі-ван» з наголосом на останньому складі, і це слово означає «біля підніжжя», маючи на увазі, звичайно, гору Арарат, найвідомішу з усіх гір, мабуть, а також одну з найцікавіших. Дві вершини, що утворюють гору, більша заввишки 17 260 футів і менша 13 000 футів, завжди видно, за винятком погоди, і існує рішуча розбіжність у думках щодо кількості ясних днів у цьому кліматі.
Люди, які бажають «вибити місто», наполягають на тому, що вершину Великого Арарату можна побачити не частіше одного разу на тиждень, але більш лояльні мешканці запевнять, що вона на виду щогодини, вранці, опівдні та вночі, і щодня в році.