Вірмени в інших частинах світу організували революціонерні товариства, публікували революційні документи та проводили з’їзди для розгляду революційних цілей. Ця непокора його владі розлютила султана і дала привід для більш жорстоких переслідувань і нової бійні. Не маючи можливості достукатися до організаторів революції в інших країнах, він карав їхніх родичів, друзів і колишніх городян ув'язненням і смертю, і, нарешті, після багатьох років жорстокого і варварського поводження, він задумав диявольський план загальної різанини, який здійснювали його чиновники з фанатичним завзяттям під його керівництвом. Один із його міністрів зауважив європейському дипломату в Константинополі, що, «згідно з уявленнями його величності, найкращий спосіб позбутися вірменського питання — це позбутися вірмен».
Для того, щоб вони могли виконувати свою роботу більш ретельно, напівдикі, кочові групи курдів були організовані в роти турецькими офіцерами, оснащеними сучасною зброєю, і випущені з наказом спровокувати вірмен на опір, і таким чином дати привід для загальної бійні. Самооборона завжди розглядалася як повстання. Різники, які полювали на безпорадних чоловіків і жінок, як на диких звірів, і вбивали їх на узбіччі дороги або в чагарнику, де вони знайшли притулок, які грабували й спалювали їхні домівки та вбивали їхніх жінок і дітей, були негайно винагороджені, і ніхто ніколи не був покараний. По всій Вірменії сталася низка масових вбивств, які майже в кожному випадку починалися із звуку сурми з військового штабу. Солдати не тільки брали участь у бійні, але й спалювали домівки своїх жертв після того, як їх пограбували, а як цивільні, так і офіційні представники уряду керували роботою натовпу. У багатьох
У випадках, коли ці чоловіки були згодом покликані до Константинополя та нагороджені їхнім сувереном за енергійну манеру виконання роботи.