Адже це означало б двоїти громадянина 3). Тоді як Руссо бажати, так би мовити, пересадити природного індивіда в політичний стан, прищепивши до інстинктів дикуна розуміти людину; замість сили природного стану з03дати право і справедливість політичної ассошащі. Природна свобода знайде міцну гарантію в такій асощащі, - політичному цілому, яким заміниться посередством договору природний стан. Розмірковуючи так, не можна, звичайно, пересадити частину природного індивіда, а частину залишити в недоторканності, як це роблять Спіноза, Сідней, Лок, особливо Томас Пен. Тому Руссо і пропонував: «Свасіп 4е пізніше еп соштій за регзопле її 1оше за рійззапсе 03 Ша заргбше @тесйоп @е Та уо10т6 ©6п6га]е; її попз гесеуопз еп зігрз звадіє тенге сотіше рагбе кроку Чи 10щ» “) І нехай індивід не бояться
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
3) Думка про цілісність політичного індивіда так зас'ла на думку Руссо, що він називав навіть християнську релігію антисоціальну (ми вже вказували на значення в цьому відношенні християнської доктрини в 1-ій частині); на відношення Руссо до християнської релігії мала в'ява ще та обставина, що він бачив у ній політичну установу — загальну філософію просвітництва, що змушувала ставитися неприязно до католицизму особливо.
зали - ао про: > АВ тер россобати- ыСАЬ 35
бути нероздільною частиною цілого: «адже (пам'ятаючи про доброту і щирість - скажімо ми) його приватний інтерес не говорити йому нічого іншого, як і загальний інтерес» °).
Але якщо індивід все ж таки побоюється, як би не потрапити йому в спартансько-женівський монастир, Руссо наводить остаточний і рішучий аргумент: «Придивіться краще і ви побачите, що суспільний договір ні що інше «4і/ іт хат юттщіате» 2). Індивідуаліста, у рід Ніцше Руссо, звичайно, не переконати. А Ніцше на всі запрошення й умовляння випити кубок такого суспільного договору з властивою йому різкістю відповів би: «і воть брехня, яка повзе з його «рота: я держава, я народ». Їти нічого вище за мене на землі». «Я Болій, що вказує, — так воювати чудовисько. І не одні тільки ті, у кого довгі вуха та короткозорі очі, падають на коліна». Звичайно, не вина Руссо, що саме такою була доля діячів 1793 року. Між тим, на думку Руссо, підпорядковане загальної волі і формальна відмова від своїх прав (природних) єдиний вихід.
«Якщо залишити деякі права приватним особам, то кожен залишаючись у якому сенс своїм власним суддею буде претендувати на ту ж роль по відношенню до всіх і політична асощашя необхідно стати тиранічною або розпадеться» 3).