За всяко народився в лоні церкви ще до приходу його в розумні вже сприймачі при хрещенні дають поруку в тому, що вони зберігати його в'рним сином церкви і навчать коритися її наказам. Причини відбуватися несвідомо нового члена церкви. Він не питається, і не може бути запитаний про свою згоду підкорятися традиційній моралі. Ця мораль як би заздалегідь нав'язується особистості за формами і шаблонами, одне критичне ставлення до яких називається ренегатством. Образливе слово, яким і тепер користуються політичні парті в аналогічних випадках, отже, за такої точки зору, особистість людини найменше береться до уваги, а також її розум; навпаки, сгейо аша аЪзігаші ез. Для церковно-моральної точки зору важливо не свідоме ставлення особистості до етичного нормогляду, а підпорядкування йому, тому що норми ці існують з давніх-давен, затверджені церквою і прищеплюються особистості за допомогою складного церковного апарату. Лише близько причетні до цього апарату покликані до витлумачених норм, решта повинні надавати беззаперечне повинніше. Їх догма недоторканна. Результатом є вічна опіка, морального індивіда. Розум особистості має побачити навіть абсурду. І важливе всього, що між індивідом і нормами, які він повинен сприймати і проводити в життя, стоїть авторитет догми і церкви. Їх застиглі форми сковують розум індивідуальний. Колективний розум сто-
Льтий придушив його.
- 238 яким слід йти в цих роздумах. З тих пір, як такий шлях був запропонований, а у людей 17 століть все більше і більше сприймалася думка про значення розуму, зникала супраналуралістична точка зору в питаннях, що не стосуються релігій. У питаннях же, так чи інакше, що стикалися з релімей, напр., у питаннях про поведінку людини, ми помічаємо у цілого ряду мислителів, які міркували про сутність моралі, прагнучи не тільки відмежувати у своїх дослідах область надприродного, але і, і показати, що субстанщою моральності є сама людська особистість та її природні властивості. І ціла низка письменників, які займалися етикою в цьому сенсі, робить теж, що роблять вчителі природного права, починаючи з Гроща, тобто шукати в людській природі таку властивість, яку ш азтасю можна було б зробити постулатом етики.
Якщо індивідуальний розум Декарта кинув виклик віковому розуму формальної схоластичної наук, якщо Декарть апелював до природної сили розуму і протипоставив ѣілосоѣський сумнів, то чи не знаходимо ми такої ж апеляші у теоретиків моралі, що зароджується, в новий час. Вони також кинули виклик традищюональної, гетерономної етики середньовіччя.