Цим основним положешем був свого ролі догмат, про мислячої субстанції людської особистості - як її сутності. Розумна природа людини стала базисом міркуючих не тільки методологів, але етиків і політиків. Декарт відмовив тваринам, крім людини, у субстанщі мислення. Людина хіба що виділяючи з решти природи. Це послужило основою деякого звеличення людської особистості. Втім навіть послідовники Декарта, скоро поправили цю горду рису картезанства і ввели розбіжність між людиною і тваринами в його більш помірні кордони. Але такий виділення людини на базис мислення - основний субстанші людської особистості - в уявленнях мислителів тієї епохи ще більше змушувало зосередити увагу саме на вивчення людської особистості, її аттрибутах, її законах, а не законах всієї взагалі природи і законах. Свідоме, звернене всередину себе; свідомо звернене на себе подібних; свідомо, звернене на закони існування «я» та інших «я». Таким був послідовний рух пунктів філософії нового часу. І формуючою, творчою і розкриваючою таємниці мікрокосму потім уже макрокосму силою, пізньою якої не було меж, з'явилася в людину субстанція мишльоня. Не тільки у гуманістів і рашоналістів, а й у теологізуючих і скептично побудованих мислителів у роді, сучасника Декарта, Блеза Паскаля. Мисліше виділяти людину з решти природи і не дивлячись на те, що значення всесвіту було розкрито натуралістичним мисленням, все ж таки вважали, що людина не настільки розчинена в ній, щоб не відчувати своєї індивілуальності і не усвідомлювати своєї особистості. Мислені становить гідність і критерій особистості людини. Але вже Паскаль вносити скептичну пору в цей дієрам всемогутності людського розуму. На думку Паскаля, людина дійсно велика саме своєю природною здатністю мислити (іпієге паеагеПе). Але завдяки тій самій здібності. людина збуджувати жалість. Справді: скільки залишається безнадійно прихованим від людського розуму. ')
Людині властиво думати, що вона може спіткати істину і сираведливість. Але це помилкова. Що ж до, наприклад, справедливості, вона, по суті, є звичка, створена уявою і фантазій, підтримувана силою магістратури і королів. У цій думці знову чується скептицизм соеїстики. Однак такий сумнів в абсолютності панівного політичного 'нормопоніман'я все-таки підносило людину можливістю критичного ставлення до влади побічно ж звільняло його' від неодмінного обов'язку підкоряючись будь-якому авторитету. Цим розхитувався також і звичай. З точки зору Паскаля, сумніву в безумовному авторитеті абсолютної влади, по відношенню до мислячої особистості, є тзм більш допустимим, що