[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
- 379 лінь індивіда. Тут ми дійшли до кульмінашюонного пункту розвитку ідеї моральної та правової особистості, яке почалося в епоху гуманізму та продовжено методологічною філософією Декарта та Бекона. Догматизм цих філософів жадав визволення гноселогічного індивіда, намети шляху цьому визволенню в етик. Через ліве століття, перед нами, описується той самий індивід, обмежений у межах свого пізнання, але разом з т6м, в правової і моральної сфери поведінки оголошений автономним. Обмеженості розуму протиставлена необмеженість прагнення моральної волі, що перемагає природу. Етична формула Канта зовсім не та, якою представляти її Наульсен: ти можеш, отже, ти винен. Це формула позитивної моралі. Канть стоїчно стверджує: ти лолжен, отже, ти можеш. Але ти винен? Це, по суті, значить, тебе щось примушує. Індивілуалізм Канта, в істинному його світ, полягає саме в тому, що це щось, Кант вважає всередині особистості, усвідомлюючи боргу. І тебе самого виходити та максима, яка має стати загальним законом поведінки. Цим вихідним пунктом і сильний індизилуалізм Канта, протиставлений їм тисячолітній опік середовища над індивідом, що завершилася в епоху кенісберзького професора батьківським управлінцем і поліцейським государетвом. Переставте члени формули Канта: твоя максима має стати загальним законом. Якщо твоя максима не може стати загальним законом, то вона не може бути і моральним законом. Отже, і загальний закон має бути твоєю максимою.
Звідси з'ясовується соціальний характер Кантовської цих, але він залишається якось у тіні. І на першому плані перед нами виступатиме вільна особистість, її автономний закон, мимовільний моральний настрій і дію, індивід-самоціль, незалежність від чужої волі. Ці мораль-
| у ни ОВЬ ыы