У віспів християнської доктрини лежать віра в божественне початок. Міпуючи державні пормоопредлешя, яким була підпорядкована релімія в античний період, цей початок у християнства робиться самоспроможним джерелом пормовизначення особистості. У хрисманств, як ми бачили, особистість віруючого, спираючись на суспільство послідовників Христа та його вчення, протиставляти себе античній державі і духовно-релітозною настороженістю звільняється від його всемогутності, ставлячи цей поспіль. Коли, — ми щойно говорили,—з первісної хрисманської громади зростатиме могутня організація, церква, вона виступатиме на боротьбу з державою, за індивіда. Але в надрах церковного нормононімаша, проти католицького абсолютизму, розвивається сектаптське і соборне норморозуміння, сенс якого полягає в прагненні надати індивіду релітозну цінність, монополізовану церквою для себе під виглядом розпорядження благодаттю. Протестантизм реформатори повертається до повідомлення релігійної цінності індивіду па віспів початкової євангельської доктрини. Соборне рух, що розвивалося, як ми бачили, проти папства, до кінця середніх віків, тобто до часу реформуючі, представляється як би поверненням до нормопредлеш христанської громади, хоча вже з деяким, 4е Йоа60, аристократичним від. Але у всякому разі, похмурі цим рухом
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]