форму ассошащі, при якій особистість і майно кожного члена ассощащі мали б заступництво і захист від загальної сили, і завдяки якій кожен, перебуваючи в єднанні з усіма, корився б тільки самому собі і залишався настільки ж вільним, як і раніше ».
Таким чином, політична проблема—(в яку вельми небагато письменників цього часу Маблі'), Годвін 2) вводять початки сошалістичних і анархічних ідей) — зводиться тут до ліберальної та індивідуалістичної форм відношення громадянина до держави. При чому обгрунтувавши держави втрачати все надприродне мотивування, що характеризувало політико-теоретичне вишукування попередніх віків.
Але що особливо слід відзначити, це зведена держави до службової ролі для індивіда. У жодний з моментів політичної конструкші індивідуалістами не упускається з уваги, що істота природної свободи індивіда має бути збережена і що індивід є паном, держава-слугою, правителі-елегаторії народу, зобов'язані творити його волю.
Безсумнівно, формулювання Руссо, в значній мірі, вдихнуло, незргй @4е 1а теуооп у події, послідовності у Франщі.
Але уявіть, що вичерпуються всілякі комбінаші політичних сил і виявляється, що при будь-якій політичній комбінаші, аж до найдемократичнішої, індивід не може залишатися «вільним, як і раніше», -т. е., як у природному стані, - що винніше тільки самому себе, при найрадикальнішій і ліберальній політичній формі правління, звертається в ілюзпо, міраж і що подібний фантом свободи очевидний для будь-якого вільного розуму?
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
НІЇ РІЗАННЯ
Й держава, над якою витати жахливий привид Левафана, виявляється не слугою, — чого прагнув політичний індивідуалізм.
Адже природний індивіл, як він малювався, в уяві теоретика, повинен стати політичним індивідом.