Майже всі листи скопійовані однією рукою, рукою його старшої сестри, Генрієтти Марії Стефенсон. Один лист написано почерком його матері, а два — рукою іншої сестри. Здебільшого вони були ретельно скопійовані, з дуже випадковими пропусками, які тепер подано в дужках. Назви місць і людей пишуться по-різному, тому було визнано найкращим прийняти єдиний і сучасний варіант написання — мальовнича Бала-Клава («місце риби») поступилася місцем умовній Балаклаві, як це написано в пізніших листах.
Серед листів, написаних з Єгипту, я маю дозвіл вставити кілька дуже цікавих листів до леді Елізабет Роміллі.
Листи охоплюють найважливіші роки довгого життя з 1854 по 1888 рік. Вони починаються з першим призовом на дійсну службу і закриваються після закінчення останнього військового призначення в іноземній країні3^
У всіх цих листах, будь то wTitten з Криму, Китаю чи Єгипту, переважає той самий дух. Відданість обов’язку, самоприхованість і гостра оцінка хороших якостей в інших, з інтенсивним інтересом до свого оточення, як щодо місць, так і людей, завжди очевидні; в той час як часті і теплі згадки про дім і його принади,
ВСТУП ix і вияви прихильності до різних членів його сім’ї показують, наскільки сильний вплив мала на нього домашня сторона життя.
Його часто дивувало, що, маючи таку глибоку цінність домашнього життя, він ніколи не повинен був одружуватися. Існують два листи з Криму, написані двом його сестрам, які, ймовірно, дають розгадку про це.
Жоден чоловік не міг бути більш придатним для щасливого подружнього життя, і вона була б щасливою жінкою, яка б погодилася розділити його з ним; але його професія була на першому місці, і він завжди казав, що молоді солдати не повинні одружуватися. Його причини для такого висновку, безсумнівно, були виведені з обставин, на які посилалася в листах.
Читаючи ці листи, важко усвідомити, що вони писалися повільно і важко, але сер Фредерік ніколи не був швидким у своєму пері. Мабуть, він пожертвував багатьма годинами заробленого й такого необхідного відпочинку, щоб він міг так повно спілкуватися з тими, кого любив удома.
До останнього часу він був надзвичайно обережним і акуратним у листуванні, а в 1910 році, коли йому виповнилося вісімдесят дев’ять років, він вибачився перед леді Вантедж за те, що «знехтував» нею і не написав раніше, кажучи: «** Я продовжую йти тихо, мирно та щасливо, хоч я відчуваю, що з роками я лінь зростає, що пояснить моє теперішнє нехтування».
Слід звернути увагу на одну дуже характерну рису — спосіб, у який домашні думки та міркування були нерозривно вплетені серед більш нагальних викликів моменту. Завжди є якийсь спогад про друга чи родича, якесь слово до відсутнього, навіть a
X ВСТУП