Частина 17

Після битви під Банкер-Хілл у моєї тітки не було іншого виходу, як повернутися до Англії. Той самий корабель, який доставив її квітучу щасливу наречену, тепер отримав її назад, вдову з розбитим серцем. Саме на цьому кораблі, серед шторму, народилася її єдина дитина – син. Як тільки вона змогла, покинувши корабель, моя тітка, за порадою, запропонувала себе нянькою одному з королівських принців. У ті часи не вважалося принизливим для жінки займати посаду помічника члена королівської родини. Моя тітка, однак, не отримала посади, вважалося, що вона недостатньо доросла і, ймовірно, занадто гарна; але її заявка на це місце привернула увагу королеви (Шарлотти), і її справу ще більше просунув сер Чарльз Стюарт, який був зв’язком пана Гамільтона. Його вплив і зусилля спричинили а пенсія для вдови капітана Ліона та обіцянка королеви, що вона подбає про освіту його сина, а коли настане відповідний час, якщо його бажання вкажуть на армію, йому дадуть доручення. Молодий Ліон поїхав до Ганновера, будучи зовсім дитиною, і здобув там освіту разом із молодими принцами, синами Георга III. Герцог Кембриджський сильно прив’язався до нього і був його близьким другом до кінця його життя. Моя тітка супроводжувала свого сина в Ганновер і жила там з ним, поки він не пішов в армію. Він отримав комісію в 13-му футовому полку, і його перший досвід військового життя та знайомства з війною та всіма її жахами відбувся на борту корабля лорда Хау під час дій 1 червня 1794 року. Тоді йому було вісімнадцять років, і його полк був призваний на корабель служити морською піхотою. Я пам’ятаю, як він говорив про цей випадок одного дня за столом мого батька. Тоді він піднявся до високої посади в армії, K.C.B., пройшовши багато служб, але він був настільки сором’язливим і невпевненим, що рідко міг спонукати його говорити про себе. Тоді його повів мій батько, якого він дуже любив, і після опису всієї сцени дії з великим настроєм і пожвавленням хтось із присутніх запитав його, що він відчував, коли опинився (такий хлопець, як він) у розпал жахливої ​​морської битви? Він дуже тихо відповів: «Я скажу тобі. Коли наглядачі крикнули: «Ворог видно», я спустився вниз і мені стало так погано, як ніколи в житті». Поки її син вів більш активне життя, моя тітка тинялася з місця на місце, і, здається, не мала родичів чи друзів, які б потішили її самотність, і нарешті приїхала до Бата, де почався її зв’язок із моєю сім’єю. Лазня була на той час наймоднішим водопоєм. Весь світ пішов туди — серед них були мої два дядьки, обидва в розквіті сил і обидва священнослужителі. Обидва вони прив'язалися до цікавої вдови, обидва зробили їй пропозицію вийти заміж, і вона прийняла молодшого з двох, і ніколи не мала причини розкаятися у своєму рішенні. Вона жила щасливо з моїм дядьком, який виявився дуже добрим і щедрим другом для свого пасинка. Наприкінці життя моєї тітки, і коли її розум передчасно ослаб, смуток і випробування її раннього життя відродилися. Одного дня вона сиділа у своїй тихій вітальні, і стара подруга з нею, коли слуга приніс їй посилку. Здавалося, що він надійшов здалеку, і спочатку був спрямований до місіс Ліон, а потім був перенаправлений іншою рукою на її теперішнє ім’я та адресу. Тітка відкрила її тремтячими пальцями й знайшла всередині, ретельно закріплену, картину — свій портрет. Це була чудова мініатюра, написана, коли вона перебувала в розквіті молодості та щастя. Подоба була прийнята за її першого чоловіка до того, як вони одружилися. Це був її подарунок, і вона власними руками закріпила його на його шиї, де, як він поклявся, він завжди залишатиметься. Відтоді він носив його. Це було близько до його серця, коли він почав діяти, і коли він лежав, помираючи, на землі в Бункерс-Хілл, останніми словами, які він сказав, були благати друга, який був поруч з ним, щоб він забрав мініатюру з його грудей, коли він був мертвий, і віддав її його дружині. Як не дивно, друг, до якого бідолаха звертався з цим проханням, зрадив його довіру. До посилки від виконавців цього пана надійшов лист, у якому розповідалося, як це сталося. Він був братом-офіцером капітана Ліона, а також знав містера Гамільтона та його дочку в Чатемі. Він глибоко прив’язався до неї, хоча його друг забрав нагороду, тож коли ця жива подобу жінки, яку він кохав, несподівано потрапила до нього в руки, він не зміг встояти перед спокусою зберегти її, і мініатюра залишалася в його володінні до його смерті, коли її знайшли та повернули місіс Л’-он. Потрясіння від отримання цієї пам’ятки про минуле було жахливим для моєї тітки, і ще більше потрясло її розум. Це був жорстокий вчинок друга — приховати це передсмертне повідомлення й заради власного егоїстичного задоволення позбавити дружину її останньої й єдиної розради. Моя тітка так і не оговталася від цього шоку. Після перших кількох днів хвилювання після отримання мініатюри її розум ще більше ослаб, і вона поступово занурилася в стан повного дитинства. Дожила до вісімдесяти. Її дні проходили в нешкідливих розвагах, і вона абсолютно не усвідомлювала присутності всіх навколо себе. Мій дядько був єдиною людиною, яку вона впізнавала до останнього. Його присутність завжди виводила її з абстрактності, і вона дивилася на нього із задоволенням, іноді з милою посмішкою, що розпливалася на її обличчі, але вона ніколи не бажала розмовляти з його, і після першої миті поверталася до свого глибокого задуму. Він знайшов для неї товариша, який піклувався про неї з великою турботою й добротою, але було сумно бачити такий розум у руїнах і чути мову немовляти, що вимовляла вуста, якими колись говорили все розумне й вишукане. Отже, коли нарешті настав кінець і всі її біди та печалі були покладені в спокій, давайте смиренно вірити, що благословення зміни було настільки ж великим для неї, як і втішним запевненням для багатьох, хто її любив і захоплювався нею.