Моя люба матусю, —... я ще недовго живу в своїй рибальській хатині в Балаклаві, і тепер є всі підстави вважати, що залишок нашої бідної розбитої Бригади також покине армію облоги на висотах перед Севастополем і спуститься сюди, насправді не в Балаклаву, а просто за містом і всередині ліній. Це буде зроблено, щоб врятувати тих кількох людей, які в нас залишилися, звільнивши їх від нічної роботи в окопах і давши їм трохи відпочити в надії реорганізувати різні батальйони. Наші операції, здається, ось-ось відновляться, і ведуться розмови про загальний напад незабаром; але про це в різний час ходило стільки чуток, що я не знаю, чи вірити їм. Я чув, що Канроберт зібрав своїх генеральних офіцерів день чи два тому і сказав їм бути готовими до загальної атаки найближчим часом і що їм дуже скоро доведеться послати робочі групи з кількох тисяч чоловік, щоб далі підступати до міста. Це буде зроблено з нашого правого боку, а саме від висот навпроти Інкермана, якими тепер заволоділи французи, оскільки ми були надто слабкі, щоб утримати їх, і в напрямку Круглої вежі, яку, як він сказав їм, потрібно взяти багнетом. Але Кенроберт знову мав звичку систематично робити подібні оголошення своїм військам, щоб угамувати їхній дух нетерпіння, бо вони так само, як і ми, прагнуть покласти край цій затяжній справі. Минулої ночі ми всі були викинуті з наших ліжок через повідомлення одного з наших татарських шпигунів про те, що армія Ліпранді, яка налічувала 35 000 осіб, знову з’явилася і була протягом двох годин.
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]