Кантон, 15 березня 1858 р. — Мій останній лист — 26 лютого — мабуть, дійшов до вас. Я майже хотів, щоб цього не було, бо я був настільки розгублений, коли писав це, що, боюся, це не принесло вам задоволення, якого я хотів би, щоб завжди приносили мої листи... Тепер я мушу розповісти вам про вечірку-пікнік, яку дехто з нас днями влаштував у країні, і яка принесла важливіші результати, ніж ми коли-небудь очікували від нашого тихого маленького дня розваг. Ми виїхали з міста приблизно два тижні тому, десь дев’ять із нас, у супроводі наших озброєних слуг, щоб відвідати низку пагорбів під назвою Білі Хмарні Гори, які давно привертали нашу цікавість. Країна, через яку ми проїхали, була досить цікавою; вона була поділена між могильниками та обробленими полями, і дуже мало землі залишається незайнятим тим чи іншим із цих способів; для першого використовується горбиста місцевість, для другого — рівнина. Вирощування ведеться чудово, і виявляється така кількість науки, акуратності та догляду, що вас вразить. Рисові (рисові) поля тоді ще не були під водою, перший урожай тоді ще не був посіяний, але коли це станеться, країна стане єдиною масою води, оскільки рис, опинившись у землі, підлягає безперервній системі зрошення до часу збору врожаю. У Китаї немає доріг, єдиною системою сполучення, окрім води, є довгі вузькі стежки, на яких навряд чи можна йти поруч двом людям. Зазвичай їх вимощують гранітними плитами, щоб запобігти їхньому стиранню. Немає жодних живоплотів чи канав, які відокремлюють поля, а лише низькі хребти, так що, дивлячись на рівнину з будь-якої висоти, ви бачите суцільну масу культивації найдосконалішого виду, не порушену ні деревами, ні дорогами. Вздовж цих вузьких стежок нам доводилося йти всю дорогу по одному. Нарешті ми побачили село, і щойно люди побачили нас
1 858] ЗУСТРІЧ З ХОБРИМИ 203