Втрата для мого батька була невимовною. Сорок п'ять років їхнього подружнього життя були роками найтіснішої близькості й найглибшої прихильності, і вони майже ніколи не розлучалися. Але тут знову проявився характер, і він відмовився псувати життя оточуючих, висловлюючи скорботу чи замислюючись над власним горем. «Скорбота завжди егоїстична», – сказав він одного дня.
Дуже скоро він знову взявся за нитки життя і протягом наступних семи років продовжував те саме тихе, корисне існування, яке задовольняло його в минулому. Його щастя тепер було зосереджено в трьох доньках, які жили з ним, розумними, здібними жінками, які робили життя цікавим і комфортним, і про чию відданість він іноді говорив у термінах найглибшої вдячності та прихильності.
І тому він жив у своєму заміському будинку, люблений і цінований усіма, з ким він контактував, і там він помер у березні 1898 року.
Важко, майже неможливо було дати адекватне уявлення про життя, в якому мало подій публічного характеру, але це був поступовий розвиток характеру виняткової шляхетності та сили.
Наступні уривки з некролога, який був опублікований у місцевій газеті, і з похоронної проповіді, виголошеної вікарієм св. Андрія в Аксбріджі, дадуть гарне уявлення про те, як сер Вільям Стівенсон провів останні роки свого життя, і яке враження він справив на тих, серед кого жив.
З «Uxbridge Gazette»,* 5 березня 1898 р