Обидва брати були чудовими читачами, але дуже відрізнялися своїми методами. Старійшина, незважаючи на те, що він був надзвичайно уважним і ретельним, читав з великою швидкістю і швидко й рішуче складав свою думку щодо прочитаного, із задоволенням обговорюючи те, що він щойно закінчив. Він до останнього зберігав свій смак до гарної фантастики, і було дивно, як пізно він інколи відкладав свою звичайну годину для сну, якщо доля героїні висіла на волосині. Навпаки, молодший був надзвичайно повільним читачем і порівнював уривки, розмірковував над ними, перечитував уривки знову й знову, перш ніж переконався, що засвоїв усе, що мав намір передати письменник. До останнього він міг читати (і без окулярів) своїх улюблених авторів і свою газету Шекспіра він знав досконало і постійно мав у своїй пам’яті, так що влучні цитати часто ілюстрували його промову. Діккенс був одним із небагатьох письменників-фантастів, яких він читав у старості, нові твори приваблювали його лише в тому випадку, якщо автор або тема мали якусь особливу особисту привабливість. Такі книжки, як «Джаканапес» місіс Юінг, принесли задоволення обом братам, але Аліса була в них
Країна чудес була для них запечатаною книгою. Те, що здавалося надто фантастичним і химерним, відштовхувало їх.
У юності сер Фредерік міг писати легкі та кумедні вірші та оповідання, і в одному з останніх, яке, на жаль, було втрачено, він описав свого батька під виглядом німецького барона романів. Завжди казали, що це дуже точний портрет, але все, що я можу пригадати, це те, що барон носив гессенські чоботи, і це факт, який ще живий двоюрідний брат чудово пам’ятає. Кажуть, що сер Бенджамін був останнім чоловіком, який носив їх в Англії, а їхні маленькі китиці звисали над верхом черевика спереду.
Сер Фредерік любив суспільство молодих людей і був їх безмежним улюбленцем, оскільки він завжди був готовий співчувати їхнім прагненням і слабкостям.
Пригадується, що після смерті свого брата він писав дочкам того брата, що сподівається бути для них корисним і розрадливим. — Спробуй мене, — сказав він. Ця надія цілком виправдалася, оскільки три його незаміжні племінниці пішли жити з ним після смерті його старшої сестри, яка сталася в ніч після похорону його брата. Угода була щасливою для всіх зацікавлених. Вони тримали для нього дім і зробили йому веселу оселю, і могли пильнувати його старі літа і врешті-решт заспокоїти й утішити його. Можна легко уявити, чим для них було його суспільство та захист.