напав на нього; але я впевнений, що це не було початковим наміром. Тоді, здається, була жахлива помилка, змінивши годину нападу. Шоста година ранку була першою годиною, яка давала нам три години бомбардування перед нападом; але напередодні ночі Пелісьє *2 змінює годину атаки з 6 ранку на 3 ранку, тим самим позбавляючись тригодинного бомбардування, оскільки до 3 години ранку недостатньо світло, щоб стріляти з достатньою впевненістю. Армія дуже глибоко відчула цю невдачу і буквально зараз дивиться на облогу як на безкінечну, а на чергову зиму в окопах перед Севастополем — як на мертву впевненість. Тим часом наші втрати 5-го та 18-го є найсерйознішими, незалежно від тих небагатьох, яких ми регулярно щодня втрачаємо в окопах, тим самим мало-помалу позбавляючи нас залишилися старих солдатів, людей, яких неможливо замінити, і офіцерів, чий досвід, завзяття та мужність неперевершені. Справа в тому, що англійський народ має серйозну й невибачну провину в тому, що ігнорує існування постійної армії, як він фактично це робить у мирний час, зводячи її в кожному департаменті до найнижчого можливого стану, і все ж бере участь у континентальній війні гігантського масштабу. Чи сумісні дві такі лінії політики? І який результат? Що наприкінці першої війни, після того, як майже кожен полк відправлено на місце бойових дій, в Англії майже не залишилося жодного старого солдата. У війну вступили, не залишивши вдома жодного резерву, і таким чином армія, що знаходиться тут, опинилася покликаною восени та взимку виконувати обов’язки, які мали бути покладені на втричі більшу чисельність. Чоловіків працювали до смерті. Знову ж таки, якби Армійський медичний департамент, Комісаріат і Сухопутна транспортна служба (яка остання взагалі ніколи не існувала) весь час трималися на достатньо пристойній основі, щоб визнати швидке розширення, коли справді вибухнула війна, ми б не втратили половини людей, які втратили. Наша армія на початку мала бути вдвічі більшою, ніж завжди
1855] АРМІЯ ЗАМАЛА 147