Мій любий Вільяме, — велике спасибі за твій лист від 24 квітня і за всі клопоти, які ти завдав мені, пов’язані з моїм бажанням повернутися до свого полку, чого, коли я писав, я дуже хотів зробити, і це було вже деякий час. Справді, я досі вважаю себе певною мірою винен у тому, що не вжив більш рішучих заходів для цього. Справа була не в природі служіння, від якої я хотів піти — далеко не так, — а в тому, як її виконували. Однак я дуже не люблю говорити про ці питання, і я лише додам, що справи ведуться більш задовільним чином і що я цілком задоволений цим. З тих пір, як я востаннє писав, вважаючи тоді, що китайське питання фактично вирішено, справи набули дуже незадовільного вигляду, і тепер я не бачу кінця цій справі. 20 травня, після того, як звичайні марні спроби переговорів з китайцями були зроблені, і стара історія про спробу відстрочки прийти до справи була належним чином втілена в життя, Уповноважені представники вирішили форсувати гирло Пейхо. Два наших диспетчерських катери та шість канонерських човнів разом із чотирма французькими канонерськими човнами атакували форти на обох берегах, де було встановлено близько 60 гармат, які вони заглушили після приблизно години бою. Близько 1400 чоловік було висаджено на човни флоту та заволоділи ними, потім просунулися до захоплення закріпленого табору та ще двох батарей, розташованих вище за течією річки, які повністю впали в наші
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]