Кантон, 13 січня 1860 р. —... Ще один лист — це буде останній? чи я приречений писати серію марних послань кожні два тижні до кінця своїх днів? Я щиро дякую вам за ваш люб’язний подарунок книжок — усе, що я можу сказати, це те, що якщо я не потраплю на небеса, отримавши ту коробку книжок, це буде не ваша вина. Але, жартуючи, я дійсно дуже вдячний за все, що надіслано, і я впевнений, що це принесе мені велику користь. Ми всі набираємося сил для майбутньої спеки. Клімат тут протягом останніх трьох місяців був досить райським, і зараз ми насолоджуємося такою бадьорою погодою, яка не може не принести нам усім користі. Лікарняний у нас дуже низький, смертей у нас немає. Ще через місяць ми можемо очікувати сезон дощів, який триватиме близько шести тижнів, а потім знову настане жахлива спека; однак я сподіваюся, що я не буду тут, щоб насолоджуватися цим.... Чесно кажучи, рідна матусю, я не можу більше писати.
Я не знаю, що сказати (я маю на увазі d ^1),
крім того, що мені вчора поставили зуб, про що я згадую, оскільки ви хочете знати всі мої хвороби. Раз два тижні це забагато, я не витримаю. — Завжди твій ніжний син, Фредк. Стівенсон.
Ви повинні були почути це зітхання, коли я закінчив листа.
До свого брата
Кантон, 13 січня 1860 р. Мій любий Вільяме, — Ваша коробка з книгами тощо прибула цілком безпечною, і я маю щиру подяку за ваші клопоти щодо них, а особливо за внески, які ви зробили самі. Ви не могли б зробити кращий вибір; книги є
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]