Жахливі єврейські вбивства в Україні в 1919 році, які запалили всю землю, не можна порівняти з погромами вісімдесятих і протягом першого десятиліття нашого століття. Останні, за суттю та обсягом, самі по собі утворюють окрему главу. Царський режим намагався відвернути увагу соціально і політично незадоволених мас в інший бік, у бік найменшого опору. Це вони зробили, підбурюючи неосвічені та залякані нижчі класи проти беззахисних євреїв, які, як вони стверджували, відповідальні за нещастя народу. Євреїв представляли як експлуататорів народу, як п'явок, які смокчуть кров селянина і відбирають у нього плоди господарської діяльності. Пізніше, коли стихія революції вирвалась і розбурхала хвилі пристрасті, євреї були представлені агентами царизму перед найнижчими верствами народу як «вожді смути і бунту, що повстали проти Вітчизни і «Батька* (царя)». Єврейські погроми збігаються з критичними моментами тодішнього режиму та йдуть за масштабом та інтенсивністю курсом, паралельним до революції.
Погроми вісімдесятих відповідають революційний рух інтелігенції, організований як «Народники» («Земля і воля», «Народна воля»). Ті, що на початку нашого століття, до часу першої революції (1903-1905 рр.)» відповідають великим революційним ударам на півдні Росії. Нарешті, третя хвиля погромів, що прийшла одразу після революції (кінець 1905 і 1906 рр.), відповідає вибуху самої першої революції. Метою погромів у вісімдесятих роках було здебільшого знищення єврейської власності. Відбулися пограбування та розкрадання, пух і пір'я розвіяли на вітер, меблі потрощили, забрали цінні речі та гроші. У багатьох випадках жінок знущали, чоловіків били, але «з мірою», не до смерті. Проте погроми в Кишиневі (1903 р.), Гомелі (1903 р.) і Житомирі (квітень 1905 р.) уже почали набувати кривавого характеру. Євреїв вбивали, жертв – багато десятків. Після революції (1905 і 1906 рр.) погроми розширилися як у просторі, так і в часі, жертвами стали близько тисячі. Організаторська діяльність нижчої та середньої старшини була чітко помітна, як показали судові розслідування. Парламентська комісія першої імператорської Думи, викриття колишнього чинного міністра внутрішніх справ князя Урусова і колишнього директора поліцейського департаменту Лопучіна підтвердили те, що було загальновідомо, що нитки всієї погромної пропаганди трималися в руках вищих представників державної влади, всевладного міністра внутрішніх справ і директора поліції. Вони визначали місця розігрування погромних драм і давали відповідні вказівки місцевій владі.