Потреба захистити себе була дуже великою. Маси українського єврейства були сповнені бажання захистити своє життя зі зброєю в руках, або принаймні продати його дорого, та уникнути ганебної смерті в j якийсь льох чи горище. Наприклад, у Златополі (Уряд Києва) тих, хто пережив погроми, збирали на вокзалі, бо боялися нового погрому. Вони були беззахисні і навіть не змогли врятуватися втечею. Вони бігали туди-сюди, але допомоги ніде не було. Їхній керівник пан Ркмсен розіслав телеграми на всі боки, Київ, Одесу, Єлисаветград. Він просив дивізію захисників або хоча б зброю для самооборони, але відповіді не було нізвідки. За його повідомленням, старі, жінки і діти в один голос кричали: «Ми нічого не хочемо, ми голодні і босі, але замість хліба дайте нам захист, дайте нам зброю!» Вони просили зброї від імені тих 250 добровольців, які пішли до Червоної Армії; вони сказали: «Дайте їхнім батькам і матерям можливість озброїтися, щоб хоча б почесно померти». Це було їхнє єдине бажання. Якщо вони повинні вмирати, то нехай хоча б зі зброєю в руках, а не в льоху. Але й зброя теж навряд чи допоможе нещасним. Але їх не було; не вистачало навіть на військо, яке захищало населення від нападів банд.
Настільки ж невдалими були спроби організувати суто єврейські військові відділи. У Сквирі після першого погрому, коли знову з'явилася та сама група, "Ісполком" (виконком Ради) швидко організував єврейський військовий відділ із 900 чоловік. Було серед них і робітників, і червоноармійців. У бою полягло 30 чоловік, і їм довелося відійти разом з радянською дивізією. Після цього містом заволоділи повстанці.