Я сидів у погребі. Почувши голос, я вийшов і побачив солдата. Я почав тікати. На подвір’ї валялися колоди та дошки. Я почав бігати по дошках. Там я зустрів Лур’є, і ми разом почали кружляти. Нас зустріло близько трьох солдатів. «Руки вгору» Ми підняли руки, і нас обшукали; вони взяли наші гроші і почали заряджати рушниці. З фабрики вийшли робітники та охорона, просили не кривдити нас. Потім нас оточили і повезли на вокзал. По дорозі до солдатів підходили різні банди і питали, куди нас везуть. Один із бандитів, які нас зустріли, крикнув: «Чому ви їм носи не відріжете?». На вулиці Смолянській ми чули крики: кілька бандитів женуться за євреєм. Його вдарили прикладом по голові; хтось вистрілив, і він упав. Бандити кинулися на вбитого і почали бити його шаблями. Ми продовжували. За містом, вздовж дороги, що вела до вокзалу, валялися тіла євреїв. Скрізь були сліди крові та мізків; Валяли папери та паспортні книжки. Ми приїхали на вокзал. Я вже не йшов з Лур'є, якого кудись забрали, а зі мною поставили старого високого єврея. Нас підвели до машини. В машині були військові та росіянка з двома дітьми. До мене підійшов солдат і почав кричати: «Хочеш панувати!» Потім начальник штабу Уваров оглянув мої документи; хоча він думав, що вони несправжні, він все ж вирішив пощадити мене. «Нас не пощадили, і ми не пощадимо вас, але цього досить
ЧЕРКАСИ:
сьогодення нам вистачає. Ми не зможемо розпоряджатися.тілами. Відвезіть його додому і дивіться, щоб ви повернули його додому живим". Ми поїхали назад. По дорозі нас багато разів зупиняли. Один бандит на коні зупинився, розпитав нас і, коли дізнався про факти, сказав: "Ну, дивіться, не вбивайте більше, а то самі постраждаєте".
IV. Свідчення сина вбитого шевця Симона Погребізького: Ізраїль, 13 років