Частина 18

Нам, євреям, загрожувала небезпека. З усією сім'єю, дружиною і дітьми, я пішов на межу міста, де живе єврейська біднота; там також живуть євреї, які живуть разом із селянами. Там ми провели вечір вівторка. Коли до хати, де ми переховувалися, зайшли селяни, до них вийшов господар, босий, розпатланий, пошарпаний єврей; і це позбавило селян схильності до грабунку та вбивства. Середу весь день і ніч ми з сім'єю провели в цьому місці. Я вийшов на розвідку і дізнався, що відбувається в місті. Моя дружина, почувши про тривожну ситуацію, не захотіла більше залишатися в тій хаті і хотіла переїхати в інше місце, щоб ми не були всі разом, але ми все одно залишилися. Ми сховалися в шафі і просто сиділи, затамувавши подих. З міста дійшли чутки про вбивства. Так пройшли день і ніч середи. У четвер у синагозі відбувся мітинг і збирали гроші, щоб зворушити серця селян. Вони зібрали 50 тис. рублів, а потім запросили молодих хлопців, які вели ватаги, до Ратнера, напоїли їх чаєм і розділили між собою гроші. Вечір четверга ми знову провели в будинку єврея на краю міста. У п’ятницю вранці ми вийшли з нашого притулку і почали дивитися, чого можна навчитися. У місті панувала тривога і замішання. Мабуть, залишатися було неможливо. Ми вирішили залишити місто. Рушив у напрямку Овруча з дружиною та дітьми (десять душ). Вирішили нехай приходить, що буде. Весь час ходили чутки, що більшовиків в Овручі вже немає. Тому весь час до п'ятниці ми не наважувалися виходити з міста в напрямку Овруча. У п’ятницю вранці, як я вже сказав, ми вирушили туди. Але нас зустріли селяни залпом і почали тікати (нас було близько вісімдесяти). Нас загнали в будинок Аврум-Бера, і там частину нас закрили в спальні, а решта залишилися в парадній. Двері в будинок були зачинені. Відразу підійшла компанія селян і почала бити вікна та стріляти через вікна. Ми лягли на підлогу, один на одного, по десять-п'ятнадцять людей купою. До хати увійшло кілька селян на чолі з селянином Косенком. Косенко оголосив, що збирається всіх нас перебити. У нас забрали гроші, а потім бандити почали буквально всіх вирубувати, бити сокирами та шаблями. Загинули ті, що лежали зверху; ті, що лежали внизу, втекли. Кров текла по підлозі; здійнялися стогони й крики. Я прикинувся мертвим, затамував подих і не рухався. При цьому час ті, хто був в іншій кімнаті, спальні, почали втікати через вікна. Я не знав, що сталося з моєю дружиною та дітьми. Коли різанина закінчилася, я продовжував лежати, як мертвий. Прийшли бандити, перевірили мене, чи я живий, і пограбували, як мертвого. Лише коли я почув єврейські слова, я підняв голову; це були євреї, які прийшли забрати трупи. Я запитав, чи можу я встати. Сказали засукати рукави, щоб допомогти збирати трупи. Скрізь кров, а навколо стогін поранених. Я вийшов з трупами і поклав їх у віз. Я поклав тіло сестри у візок. Зробивши це, я з жахом побачила сукню, яку знала надто добре. Я придивився, це було тіло моєї дружини. Виявилося, що вона з моїми дітьми втекла через вікно, коли їх почали бити, і в цей момент якийсь хлопець вдарив її багнетом у бік (так мені розповів мій шестирічний хлопчик). Моя дружина впала на землю, залита кров’ю. Біля неї сиділи діти, найменші. Дружина була ще жива і переживала за долю дітей; вона сказала, щоб вони йшли геть, бо вони вбивали навіть дітей. Діти злякалися і почали втікати, попередньо напоївши маму та омиваючи її холодною водою. Від важких поранень вона померла, а діти втекли дорогою за місто. Євреї, які втікали з міста, впізнали моїх дітей і взяли їх із собою. Довгий час я не знала про долю своїх дітей, і лише тут, в Овручі, мені їх привезли біженці зі Словечно. Як я щойно сказав вам, це був мій маленький син, який розповів мені, як страждала моя дружина перед смертю, і як її напоїли та полили водою.