Українське село знову затихло і знайшло свою рівновагу. Відновити своє економічне існування євреям в Україні довелося багато праці й праці. Тепер, як і раніше, сільське населення мало справу переважно з єврейськими торговцями та посередниками, дуже рідко контактуючи з бідним єврейським населенням, фізичними робітниками. У свідомості сільських людей єврей все ще займав проміжне місце «між робітниками з одного боку та поміщиками та багатими містами з іншого», будучи по суті ближчим до останніх, ніж до перших. Історична антипатія до єврея залишилася, але ненависті не було. Єврею просто не довіряли як чужинцю, а українські селяни, наділені хитрістю селян, виявляли зневагу до єврея-посередника та мешканця міста. Проте між євреями та українськими селянами склалися мирні та добросусідські стосунки, які не зазнали жодних змін протягом останніх чотирьох десятиліть російського панування. Євреї, які втратили весь свій маєток і більшість своїх родичів у страшній бурі 1919 року, одностайно свідчать, що у великій кількості міст і повітів між українськими селянами та євреями існували мирні та добросусідські відносини, а в деяких випадках вони були дуже дружні один до одного.
Ці добросусідські відносини дещо порушилися під час німецької окупації. Значно зріс добробут населення як християн, так і євреїв. Це був час необмеженої спекуляції дурницями та грошима, контрабанди в радянську Росію та нейтральну зону. Але селяни не могли збільшити свої заробітки так само, як інші. Продукти землі брали