Погроми царської доби відбувалися майже виключно на півдні, в Україні, і особливо в українських містах. Великі українські міста, такі як Київ, Одеса та Катеринослав, створили сприятливий ґрунт для антиєврейської агітації через велике багатство та економічну активність, гострі класові відмінності та численний клас волоцюг, який існував у цих місцях. Чиновники та професійні класи (вчителі, духовенство, частково також професори) південних міст були майже виключно на боці чорної сотні. Центральна влада дуже дбала про те, щоб усі, хто перебував у них на службі, були цілком «надійними», тобто, щоб вони були в повній згоді з реакційною політикою центральної влади і виконували її накази в окремих місцях.
Погроми царської доби майже виключно обмежувалися містами. В українських селах їх не було. Повстання, грабежі та насильство чинили міські бандити у великих центрах. Не так розправи в 1919 році. Тут головну роль відігравало українське село, українські селяни, загони військових повстанців, а також більш-менш організовані загони повстанців. Хвиля котилася від села до міста і концентричними колами обіймала всю землю. Але село займало центр. Порив і радіуси йшли від с. Міський натовп відігравав підлеглу роль і лише брав, правда, активну участь у подіях. Такі великі міста, як Одеса та Київ (до вторгнення Денікіна), були захлеснуті цією хвилею, яка охопила близько 700 місцевостей і майже знищила все єврейське населення в українських селах і районах.
Це не перший випадок в історії українських євреїв, коли вони зазнали переслідувань. Двічі вони були об’єктом жахливих нападів і жорстоких убивств, у часи української бурі та смути, коли селяни повставали проти своїх польських поневолювачів.