На другій версті в напрямку села Петруші нас наздогнали двоє, що забрали наші цінності, з селянином років дванадцяти-тринадцяти, хлопець, озброєний рушницею; і вони вимагали, щоб ми віддали їм усе, що в нас залишилося. У мого зятя ще був срібний годинник; він дав їм і ще кілька десятків рублів, які ми мали з собою. Нам вдалося якось дотягнутися до села Петруші. горох -
[фрагмент нечитабельний у скані першодруку]
мурахи відмовляли нам у притулку, ні за яких умов не давали воза, не везли нас до сусіднього села, і ми, голодні, розпатлані, змучені, як Богом прокляті, борсалися далі. Не доїхали ми й однієї версти до села Франківка, як один селянин зняв з мого зятя куртку, кажучи: «Шкода куртки, євреї, вона в крови»; і, з різними криками, глузуваннями та глузуваннями, він викрав його та втік. (Під час нашої подорожі багато селян звинувачували нас у відповідальності за комуну, називали нас комуністами та більшовиками.) Насилу ми дісталися до халупи селянина, який жив у лісі за п'ять верст від села Петруші. Нам здавалося, що ми бачимо все це уві сні: селянин запросив нас зайти до його хати і поїсти юшки. Ми були йому так вдячні, що готові були його поцілувати за його добрі слова (вибачте, я забув сказати, коли ми, віддавши цінні речі, проходили повз хату Косенка, його мати промила водою рани моїй доньці, сказавши: «Іди швидше, а то все пропаде»). Коли ми наїлися супу і трохи відпочили, ми хотіли піти, але наставала ніч, і ми ночували у селянин. Вранці він запряг коня і повів нас углиб лісу, де вже було багато євреїв (це було в суботу). Ми просили євреїв позичити нам кілька карбованців, щоб винагородити селянина, але той категорично відмовився. Ми подякували йому від душі, і він пішов від нас. Серед євреїв були деякі, які боялися, що нас забагато. Вони запропонували розійтися ще, і ми з деякими з них рушили в дорогу до міста Лугини. По дорозі зустріли селян, які попередили нас, що ми можемо потрапити до рук банд Соколовського, які діяли в районі Лугинів. Дехто не звернув уваги і пішов далі, а ми, побоюючись, щоб рани не загноїлися, і бажаючи якнайшвидше потрапити в якийсь госпіталь, звернули в бік містечка Валедники. Ночували в полях. Вранці 7 липня візок Ратнера підібрав нас і відвіз у Валедники. Там я знайшов пораненого сина Цаліка. Відпочивши трохи, ми поїхали дорогою через місто Норинськ до Овруча, де мої діти отримали першу медичну допомогу. Діти в місцевій лікарні, а я в будинку Бормана.
ХАННА ГОЗМАН.
IV. Свідчення 53-річного Срула Бера Бургера У вівторок вранці та протягом дня Словечно почали поширювати чутки, що в повітрі щось не так, що