Водночас дехто з штабу Клименка та повстанців сердився на нього за те, що він забороняв подальші погроми та розправу над євреями, і відкрито звинувачував його в «продачності євреям». На скликаних повстанцями сільських зборах контроль перейшов не до лівих есерів, до яких зараховувався Клименко, а до партизанів Директорії, таких як Дорошенко, Новак та інші. На зборах багато українців виступили з промовами проти погрому і на захист євреїв, а збори прийняли і вислухали єврейську делегацію, яка прибула. Під впливом цих виступів збори виступили проти погрому і в опозицію до міської буржуазії, духовенства і чиновництва, класи яких були представлені промовцями на зборах як єдині підбурювачі погрому. На думку виступаючих, селянство не брало жодної участі в погромах і розправі, за винятком окремих випадків провокаційної агітації міських чорносотенців, які не мали нічого спільного з об'єктами селянського повстання. Зі значної кількості вбитих євреїв не було доведено жодного комуніста. Без суду й наказу вбито двох комуністів, але обидва вони були українцями-християнами — Макара Давиденка та Ананія Страйгородського. Разом з тим було достовірно відомо, що до комуніста Красного, українця, голови Уманського виконавчого комітету, який лежав хворий, кілька разів відвідували керівники повстання (командувач Клименко, колишній кантональний комісар Директорії Новак та інші), які мирно розмовляли з ним і захищали його від можливості замаху на його життя, незважаючи на те, що Красний не мав відмовився від своїх комуністичних поглядів. З іншого боку були випадки ренегатів, випадки, коли відомі радянські чиновники і певна кількість приватних робітників, які пішли з радянською владою, переходили на бік повстанців, Надзвичайного комітету і Директорії. Для цього потрібно було лише, як казали в Умані, «перевернути козирок»; повстанці увійшли в Умань з відвернутими козирками кашкетів, маючи їх таким чином як повстанський знак.
В Умані повстанці перебували з 12 по 21 травня включно.
УМАНЬ:
ive. Незважаючи на те, що цей режим в останні дні обіцяв порядок, гарантуючи, що більше насильства проти єврейського населення не буде терпіти, все ж євреї, розчавлені та приголомшені тим, що вони пережили, залишилися у своїх домівках і не наважувалися вийти на вулиці. Усі накази та вимоги влади відкрити крамниці та знову завести звичайне життя не мали жодного ефекту, і місто мало болісний, заціпенілий вигляд. Вулиці знелюдніли; навіть християни не виїжджали за кордон.