Це було у вівторок, 20 травня, близько 5 години дня. Вулицею марширував відділ військових, теж бандити в цивільному. Усіх зустрічних зупиняли і питали, де ховаються комуністи. Я лежав у погребі. До мене підбігла дівчина і тільки встигла сказати: «Військові йдуть». Невдовзі підійшли двоє солдатів і почали вмовляти мене вийти з підвалу, бо, мовляв, погром закінчився і комендант наказав чоловікам йти на станцію і записуватися. Щойно їхні імена будуть внесені, вони будуть звільнені. Я вийшов. Біля воріт стояло шістнадцять євреїв різного віку, серед яких був поважний шістдесятилітній старець. Нас відвезли на вокзал. У нас усі були готові документи, але на станції не було огляду. Солдати відігнали нас від колії, роздягли, залишивши в трусах, і почали по нас стріляти. Першим упав Каневський, потім старший Ротмістровський. Що було потім, я вже не пам'ятаю. Близько десятої години вечора я прийшов до тями. У мене були такі болі в кістках і в животі, що я знову втратив свідомість, але через кілька хвилин прийшов до тями. Біля мене лежали мертві тіла. Я підвівся, моя білизна була вся в крові, а біля мене почувся стогін вмираючого. Я спрямував усі сили, щоб дістатися до вмираючого. Все навколо нікого не було, було тихо і стогін був чітко чутний, але я не міг знайти цього чоловіка. Я знову втратив свідомість. Скільки я пролежав непритомний, не знаю. Але коли я прокинувся, то зрозумів, що лежу поруч із Каневським, і це він стогне. «Каневський, — сказав я, — може, ти встанеш і ми спробуємо піти додому». «Ні, — відповів він, — я вмираю. Благаю вас, знайдіть мого сина і покладіть його біля мене. Я хотів би обійняти його перед смертю». Я знайшов його сина. Він був мертвий. Посунув батька біля сина. Він обняв його, розплакався, глибоко зітхнув і помер. Гнаний страхом, я раптом почав тікати прямо вперед, не знаючи куди, але продовжував бігти. Якимось дивом я вийшов на берег річки і звідти потрапив додому. Вранці мене відвезли в лікарню. Виявилося, що постріл зачепив тканину мого живота. М. Н.
в. Свідчення дев’ятирічної Нюні Краснопольської, єдиної вцілілої з родини
У суботу, 17 травня, о четвертій годині ранку ми всі були вдома. У нашому домі були також наша сусідка Майя Лісс, його дружина, моя мама, моя молодша сестра, мій молодший брат і я. Ще один сусід прибіг до нас; її чоловіка щойно вбили, сказала вона, і попросила, щоб ми її кудись відвезли. Ми з сусідкою їхали з нею. Не встигли ми відчинити двері, як увірвалися близько п’ятнадцяти бандитів. — Куди ти йдеш? — сказав один із них і двічі вистрілив. Наш сусід отримав удар і впав. Я втекла в кімнату, наша сусідка в іншу кімнату, де її теж вбили. Весь час я сидів під ліжком і бачив, як один із