Увечері того ж дня прибув обоз загону. Тривога серед євреїв зростала. Деякі з них, працівники заводу, втекли на територію заводу і сховалися в різних заводських коморах. Проте ніч минула тихо. Наступного дня пішла чутка, що багажний потяг відходить. Працівники вже були готові розійтися по домівках, коли з міста прийшли люди зі страшною звісткою про початок погрому. Незабаром надійшла звістка про перші вбивства. На фабриці серед єврейських службовців почалася жахлива паніка. Робітники-християни, службовці, вправні ремісники, охоронці були абсолютно байдужі до всього, що відбувалося. На пропозицію євреїв-працівників організувати охорону фабрики вони не відреагували. Один службовець запропонував направити до січовиків делегацію від фабкому, місцевої російської інтелігенції, чиновництва, православного і католицького духовенства; на що президент комітету відповів, що «це було б зовсім непридатним, що це не входить до їхньої компетенції, і що загалом християнська релігія не дозволяє захищати людей іншої віри».
У самому місті залишилося лише кілька євреїв, які не вийшли на фабрику. Протягом дня січовики обходили всі хати і забили до півсмерті, кого в них ловили. Це тривало цілу п'ятницю та суботу. Січовики забирали лише гроші, годинники та найцінніші речі. За ними йшли сотні селян, чоловіків і жінок, які буквально виносили все з хат.
У п'ятницю на територію заводу прибули двоє бійців кінного загону. Цього разу вони лише забрали кілька мішків цукру зі складу за наказом свого керівника. Деякі робітники та службовці-християни нарешті погодилися сформувати охорону зі свого середовища в будинку директора фабрики, де було сховано багато єврейських працівників. Цікаво відзначити, що єдиним працівником фабрики, який проявив активність у її захисті, був Д., колишній член Союзу російського народу (реакційної націоналістичної партії, організатора «чорносотенців»).
У суботу, 29 березня, січовики прийшли до вищезгаданого будинку керівника фабрики. Присутність християнських робітників, а зовнішня тиша і спокій, з якими їх зустріли господарі, дещо збентежила бандитів, і вони лише попросили дозволити їм помитися і щось поїсти. Помившись і поївши, почали шукати зброю. Старший банди сказав студенту, сину господаря будинку: «Не дивіться на мене як на людину, я вовк, бо я січовик». Ці слова вони повторювали часто. Вони відвідали фабрику майже двадцять разів; щоразу відкуповувалися грошима. У понеділок, 31 березня, погром дещо затих. У п'ятницю, 4 квітня, січовики знову прорвалися на кілька годин, після чого під натиском радянських військ покинули місто.
МІСТО АННОПОЛЬ (ВОЛИНСЬКА ОБЛАСТЬ) До Центрального відділу допомоги жертвам погромів