Нарешті нам вдалося переконати президента профспілок у Ново-Миргороді вислати на станцію охорону з трьох чоловік, попросивши його організувати загальну охорону і давши йому на витрати 5000 рублів. Коли поїзд прибув, кілька сотень людей залишилися; решта побрели додому.
Коли я зіткнувся з реаліями, моя перша допомога була спрямована на придбання певної кількості рушниць для самозахисту від бандитів. Я телеграфував на всі боки, до Києва, Одеси, Єлисаветграда, просив загону чи бодай зброї для самозахисту; але ще не отримали відповіді. На зборах старі, жінки і діти в один голос кричали: «Ми нічого не хочемо, ми голодні і босі, але замість хліба дайте нам захист, дайте нам зброю». І до сьогодні нічого не зроблено з цього приводу. Чи не щодня відбуваються вбивства та пограбування. Від імені тих 250 євреїв-добровольців, які вступили до Червоної Армії, вони вимагають, щоб принаймні дали можливість їхнім батькам і матерям озброїтися, щоб вони принаймні померли чесною смертю. Це єдине бажання всіх; якщо вони повинні померти, нехай це буде не на горищі, а зі зброєю в руках.
III. Комісії надання допомоги особам, які постраждали від контрреволюції (Центральний відділ допомоги жертвам погромів): Доповідна записка членів Златопільського виконавчого комітету.