Відповіддю Директорії на надіслане їм повідомлення про таланти Петрова як погромника було призначення його військовим міністром Директорії.
Після березня місяця погроми, організовані військовими товариствами Директорії, перетинаються з погромами, організованими повстанськими загонами внутрішнього антибільшовицького фронту, про що більше сказано нижче в розділі під назвою «Батько».
2 квітня група петлюрівців, яка відступила з Олевська до Новоград-Волинська, зруйнувала містечко Ємільчино.
У травні війська Петлюри вчинили на своєму фронті такі погроми в урядах Волині та Поділля; у Вороновицях 6 травня; у м. Рівне 14-20 травня; у Кременці 22 травня; в Літині І4 і 28 числа; в Кодимі та інших місцях (точні дати ще не встановлені).
У червні, внаслідок різної долі на зовнішньому фронті, відбулися погроми і вбивства в Дерашні, в період між 7 і 17 червня, у Хмельнику, Стрішані, Старій Синявці та інших місцях.
У величезній кількості погромів, започаткованих у липні, які побили рекорд в анналах терору і смерті, в урядах Волині та Поділля, крім повстанських загонів халявників, діяли частини петлюрівських військ. У цей час надзвичайно важко розрізнити перші та повстанські загони. Крайні заходи, а саме єврейські погроми, яких воєначальники вживали з метою згуртування різних частин свого війська, призвели до їхнього остаточного розпаду та перетворення на банди розбійників.
У серпні кількість погромів, вчинених мародерами та військами Директорії, була дуже незначною. Замість цієї хвилі піднялася нова, загальноросійська реакція генерала Денікіна. У серпні політична ситуація кардинально змінилася. Внаслідок подій на «внутрішньому фронті», халявників, повстання Григор’єва та натиску добровольчої армії радянську владу було вигнано з України. Українські міста одне за одним переходили у володіння Добровольчої армії, яка на початку серпня зайняла Харків,
Катеринослав, Полтава. У середині серпня радянський уряд володів лише Києвом, який 2 вересня окупував Денікін. Директорія побачила перед собою ще одного ворога, який також застосував метод погрому проти радянської влади. Відтепер цей метод не мав жодної мети в руках Директорії. Крім того, ця зброя, що означала для Директорії останній якір, за який вона трималася, як потопельник за соломинку, виявилася сумно відомою в очах західноєвропейської громадської думки.
Одночасно з поступовою окупацією України Денікіним Директорія, майже повністю витіснена з України, перенесла свою діяльність за кордон, де розгорнула жваву дипломатичну й агітаційну пропаганду. Але чутки та повідомлення про погроми вже ходили в Західній Європі. Директорія намагалася все заперечити, а найкращим засобом захисту було покласти провину на інших.