Погроми, організовані прямо чи опосередковано Директорією та її відповідальними агентами, не виникли на ґрунті ненависті до єврейських мас як таких і не пов’язуються представниками національного українського руху з упередженням, що виросла на ґрунті феодалізму. Неусвідомлена антипатія до євреїв як таких та інстинктивний антисемітизм були, у разі потреби та внаслідок політичних і частково військових обставин, перетворені на «фактичний метод». Окупація України більшовиками зробила з цього майже безперебійно працюючу систему. Вигнання більшовиків з України змусило Директорію відмовитися від цієї двосічної зброї і шукати підтримки в єврейській соціалістичній партії правих. Наприкінці серпня Рада народних міністрів, а також головний отаман рішуче висловилися проти погромів і навіть вжили практичних заходів для боротьби з ними, що, звичайно, не виключало можливості відновлення цього страшного бойового знаряддя в разі політичної потреби. Переможний національно-український рух не приховувався в погромах.
Зовсім іншою має бути політична оцінка погромів добровольчої армії. Вони були не лише політичним засобом, а й актом відплати «за зганьблену і знеславлену Росію». Ненавистю і жагою помсти були сповнені не тільки політичні лідери, але й майже всі рядові офіцери добровольчої армії. Старий кастовий дух в офіцерському корпусі царської доби зміцнювався почуттям помсти, викликаним знищенням тисяч близьких і родичів внаслідок червоного терору, що вони приписували «Надзвичайній єврейській комісії». Те ж саме стосується агітації чорносотенців в офіційній «Освазі», а також журналістів типу Шульгіна та Савенка.
Із зростанням могутності добровольчої армії погроми набули масштабів. Реакція зростала в міру зміцнення влади уряду. Переможний режим Денікіна наступав на трупи євреїв.
Найжахливішим у денікінських погромах була видима стійкість влади. Інститут «Батька» вважався справою розбійницьких банд, ставлення Директорії вважалося слабким і тимчасовим урядом, резиденція якого була в якомусь глухому місті, як-от Вінниця чи Кам’янець-Подільський. Але значна частина українського єврейства вірила в незмінність уряду реставрації, який ґрунтувався на міжнародному визнанні та фактичній військовій підтримці з боку Антанти. Це створило абсолютно безнадійну і безвихідну ситуацію. Тим паче, що вищий і середній класи єврейства плекали певні ілюзії щодо цього уряду як засобу відновлення правового порядку, який поклав би кінець громадянській війні й дав би можливість замученому українському єврейству вести стерпне життя.
РОЗДІЛ VI
Ставлення окремих груп християнського населення до погромів.