Частина 6

Деякий час нас тримали на березі, а потім загнали в село. Ми намагалися дізнатися в бандитів, куди вони нас везуть. У відповідь були удари, наказ мовчати і зі скреготом зубів сказали «на експертизу». Нас привезли до постоялого двору монастиря. Було ще рано, між шостою та сьомою ранку. Нас усіх зачинили в кімнаті, а віконниці зачинили. Невдовзі прийшли озброєні бандити та багато старших селян Петровичів. Нас знову обшукали. Все, що їм подобалося, вони забирали. Трохи пізніше прийшов новий гурт і зробив те саме. Через деякий час прийшов третій. Це тривало дві години, поки з нас не зняли весь одяг, крім нижньої білизни; а ті з нас, кому не пощастило мати гарну нижню білизну, залишилися зовсім голі. Серед прибулих селян було багато добрих знайомих євреїв Петровичів. Останні звернулися до тих селян, яких вони знали, і просили врятувати їх. Замість відповіді вони шукали жадібними очима, чи немає чогось іншого, що вони могли б привласнити. Серед наших відвідувачів були й такі, що обурено пояснювали: «Ви, євреї-комуністи, ви перетворили наші святі Божі доми на стайні. У Києві ви вбили наших братів. Ми вас будемо мучити, як ви їх мучили». Були й такі, що з особливим захопленням розповідали, як скрізь винищували євреїв, які їхні очі видирати, відрізають жіночі груди тощо. Нам було зрозуміло, що ми заблукали. Ми лежали на підлозі нерухомо і без звуку. Жінки навіть не пролили сліз. Лише де-не-де чути плач дитини чи прохання їсти. Протягом дня привезли ще дванадцять євреїв, яких спіймали в човні на річці, а також єврейського комуністичного агітатора Шаповала, який разом із червоноармійцями сів з нами на пароплав у Києві. Шаповала привів потужний хлопець середнього віку в червоній військовій формі. Як я пізніше дізнався, це був отаман групи Клименко. Шаповал конфіденційно сказав, що з цією людиною можна порозумітися і купити нашу свободу. Ми впали йому в ноги, обійняли і поцілували, благали життя і обіцяли «золоті гори». Він холоднокровно сказав: «Дайте мені 30 000 рублів». Євреї Петровичів благали: «Пустіть нас двох до села, ми вам привеземо гроші», «60 000 рублів», — була відповідь. «Ми вам дамо 100 000». Жінок і дітей тримайте в заручниках, відпустіть нас у село, а ми вам привеземо гроші". Клименко пішов геть із заявою, що прийде пізніше. Тим часом селяни входили й виходили, і, побачивши перед собою голих людей, у яких не було чого взяти, ображали нас найгрубіше. Клименко повернувся. Ми знову почали сподіватися. Ми цілували його чоботи і благали: "Пусти нас двох до село і привезу вам гроші". Клименко почув ридання і плач, прийняв наші поцілунки люб'язно і вимагав 900 000 рублів. Ми обіцяли. Але він подумав інакше, попросив у нас адреси, щоб він міг отримати гроші сам, і поїхав. День тривала вічність. Потім настала ніч. Клименко не повернувся. Тоді ми були впевнені, що заблукали. Ми молилися Богу, промовляли останню молитву «відуй» (сповідь), прощалися один з одним і шукали кожен куточок, щоб зібратися з останніми думками. Я знайшов блокбук і грифельний олівець, і ми почали писати заповіти. Паперу на всіх не вистачило, і багато хто видряпав свої імена на стінах монастирської корчми. Наші заповіти ми віддали дуже старій єврейській жінці. Ми були певні, що вони її пожаліють. Близько першої години після півночі з'явилися шестеро бандитів, схопили сімнадцять осіб і наказали їм йти з ними. Навіть зараз мені важко сказати, що сталося. Сімнадцять чоловік попрощалися з нами і пішли. Крізь щілини віконниць було видно, що вони йшли до річки. Минуло близько години. Бандити повернулися і забрали другу партію з п'ятнадцяти осіб. Знову минув якийсь час і бандити прийшли забрати решту. Кожен горнувся до найближчих і рідних. Коли нас вивели, було вже дуже темно. Я пішов разом із двома моїми друзями. Ми вирішили померти разом. Нас знову взяли на пароплав. Ми відчули, що пароплав відштовхується від берега. Бандити схопили одного з моїх друзів і вивели. Я хотів піти за ним, але мене відштовхнули. Я слухав кілька хвилин. Все було тихо. Раптом я почув шум, ніби стовбур дерева впав у воду. Потім вивезли мого другого друга. Через дві-три хвилини я почув той самий шум. Тепер настала моя черга. На мені не було нічого, крім вирваних шухляд і «talis koten» (молитовний плащ, який носили поверх сорочки). Мене вели два солдати. Один із них зняв мій «таліс котен». Я цілував солдатів і благав їх віддати мене. Я подумав, що було б корисно, щоб мене поховали на єврейському кладовищі. Але це не дало користі. Мене вивели на палубу. Мене вже схопили солдати. Але я заплющив очі, вигукнув: «Шма Ізроель» (Чуй, Ізраїлю!) і стрибнув у воду. Під пароплав кинула хвиля. Пароплав пішов далі, і я поплив за течією. Я ще був притомний і рушив на лівий берег річки, де знаходиться Чернігів. Не знаю, скільки я борсався у воді і які сили несли мене. Мені здається, що я схопив у річці пеньок і подався кудись, не знаю куди. Коли я помітив, що берег поруч, мої сили зовсім урвалися. Я підкрався до берега, покатався в піску, щоб позбутися води, якої наковтався, і трохи зігрітися. Голий я йшов у холодну вологу ніч. Я побачив сяючий вогонь і пішов у цьому напрямку. До мене підбігли двоє селян з човновими кермами в руках і сказали зупинитися. Я благав їх не стримувати мене і розповідав, що я м'ясник у сусідньому селі і що на дорозі на мене напали бандити і пограбували. Селяни покликали когось. З'явився чоловік, який запитав мене по-єврейськи, хто я. Моїй радості не було меж. Я сказав йому своє ім'я. Чоловік кинувся мені на шию. Він був моїм хорошим другом. Розмовляв про це з селянами, з якими возив рибу на продаж. Вони дали мені місце у своєму човні й накрили мене напівшубою. Рано вранці ми приїхали в маленьке село Страхолісся. Підійшли до селянської хати. Селянин виявився дуже добрим, глянув на мене і співчутливо похитав головою. Він дав мені старий порваний одяг і дозволив зігріти...