7 квітня я їхав на пароплаві «Казак» з Києва до Чорнобиля. На борту було двадцять п'ять знайомих мені євреїв і близько двадцяти росіян. Ходили чутки, що на борту також були озброєні бандити. Але ми почувалися відносно безпечно, адже серед пасажирів було п'ятнадцять червоноармійців з автоматами і цілою скринею.
повний вогнепальної зброї. Коли ми підходили до Мешигір'я, наш пароплав обстріляли. Воєначальник Чорнобиля, який був на «Казаку», вийшов на палубу і побачив сигнал з берега прапорцем. Він подумав, що це військовий сигнал для огляду пароплава, і наказав капітану зупинитися біля берега. Коли ми підійшли до берега, на борт підійшло шість чи вісім молодих чоловіків, озброєних рушницями та палицями, озброєних селян, закутаних у напівшуби. Тримаючи зброю напоготові, вони наказали: «Росіяни відійдіть убік, євреї — руки вгору!» Російські пасажири і солдати відокремилися від нас, і нас миттєво оточили бандити. Нас обшукували, щипали, зривали з тіла одяг. У жінок забрали всі цінні речі: гроші, годинники тощо, сережки. Прийшло ще кілька чоловіків у сільському вбранні та озброєних, як селяни, які розділили нас на пари і погнали до банку. Там ми застали майже все єврейське населення села Петровичі, молодих і старих, дівчат і жінок з дітьми на руках. Ми всі збилися разом. Від євреїв Петровичів ми дізналися, що всі євреї, які були на пароплаві «Барон Гінсбург», потопилися. Євреїв Петровичів схопили вночі і щойно привезли на берег, щоб також топити. Вони сказали, що ввечері селяни зібралися, щоб вирішити, що їм робити з євреями. Старі селяни, які часто бували в єврейських хатах і виросли з євреями, казали, що село не повинно брати на себе такий гріх, радили просто вигнати євреїв із села, щоб їх доля застала здалеку, поза межами села.
селянський вид. Але молоді селяни наполягали на тому, що зараз є сприятлива нагода, що вони не повинні вагатися й дозволити євреям втекти від них; що євреїв на всій Україні зараз топлять і вбивають, і Петровичі не повинні відступати.