Точну кількість убитих визначити важко, бо мертвих збирали неєвреї і ховали в одній спільній могилі. Цікавим був забобонний страх погромників перед своїми жертвами. Померлих почали ховати в середу, 14 травня. Євреї ще не наважувалися виходити з хат; у місті все ще відбувалися вбивства. Влада проявила ініціативу у справі вивезення трупів. Через кілька днів, коли євреям дозволили виходити на вулиці, родичі загиблих пішли на цвинтар, щоб розкрити спільну могилу і перенести тіла в окремі могили. Але натовп буржуа (переважно учасників погрому) перегородив шлях і заявив, що не пускає їх на цвинтар і турбувати трупи. Свою поведінку вони відкрито пояснювали страхом перед жертвами. «Не можна їм заважати, а то вони розсердяться і помстяться нам», — сказали вони. Євреям довелося повернутися до міста, нічого не досягнувши; а могила залишилася нерозкритою. Вважається, що кількість убитих становила від трьох до чотирьох сотень.
Було багато випадків, коли євреїв християни ховали у своїх домівках. Наприклад, священик Нікольський, відомий як чорносотенець, також переховував євреїв і допомагав їм. Але загалом пересічні російські інтелігенти були ворожі у своєму ставленні й відмовлялися від притулку. Багато хто був дуже задоволений погромом, а серед деяких частин населення навіть панувала радість. Цього аж ніяк не можна сказати про українців, тобто націоналістично настроєне українське населення Умані, яке дуже добре і прихильно ставилося до євреїв. Як сказав один уманчанин, «українці Умарі в цьому відношенні понад усі похвали».
Через кілька днів після погрому хтось поширив чутку що євреї отруїли воду в резервуарі і що вони видають отруєну воду. Навіть такі особи, як Нагорний, директор жіночої гімназії, поширили цю чутку. Треба було скликати комісію лікарів, яка видала прокламацію до жителів, що вода придатна для пиття.