Я. ПОЛОНСЬКИЙ.
20 липня 1919 року.
V. Свідчення Фені Поліщук, студентки, 23 роки
12 травня, коли повстанці увійшли до міста, ми були у власній квартирі в будинку Кагана на вулиці Київській. Через
Через вікно на вулицю я побачив, що близько полудня на вулиці почали з’являтися групи повстанців, які переслідували перехожих, переважно євреїв. Один із повстанців, молодий хлопець, побачивши молоду єврейську дівчину, що йшла вулицею, побіг за нею, тримаючи в руках відкритий ніж. Наздогнавши її, він вдарив її ножем по обличчю, а потім чекав зручного випадку, щоб потрапити в бік. Дівчина впала. Що з нею сталося потім, я не знаю, тому що я не витримав цього видовища і вийшов з вікна. Я бачив, що склад повстанців був дуже різний, починаючи з молодиків і закінчуючи сивобородими селянами. Я майже не бачив розумних облич. До 17:00 в нашу квартиру ніхто не заходив. Але в той час наш дім був оточений повстанцями з усіх боків і підданий шаленому вогню з рушниць. Не знаючи причини стрілянини, я кинувся до телефону і попросив допомоги у коменданта, на що отримав відповідь: «Поки повстанці стріляють, причин для тривоги немає». А далі була відповідь: «У вашій хаті заселилися більшовики», а потім «Дзвоніть коменданту восьми сіл». Як з'ясувалося згодом, обстріл будинку стався через те, що в одному з його флігелів розміщувався більшовицький відділ житлово-реквізицій. Невдовзі після того, як я отримав ці незадовільні відповіді, я та вся моя родина почули з нашого подвір’я нестерпні крики та стогони чоловіків і жінок. Потім ми почули якусь лайку на розі вулиці, звук ударів і гучні і водночас нервові крики одного з мешканців нашого будинку, службовця Російського банку комерційних продуктів Берховця, якого потім визнали вбитим. Він плакав: «Веди мене до директора банку, я росіянин, він тобі скаже, що я не комісар, що я не мав участі...». У цей момент пролунала команда: «Раз, два, три!» доповнюється звуками пісні «Яблунька». Насправді сама команда була вимовлена під мелодію «Маленького яблучка». Пролунав залп, почулися крики людей. Я знову кинувся до телефону і став благати коменданта про допомогу, розповідаючи, як міг, усе, що ми чули, і все, що діялося на нашому подвір'ї. Комендант відповів: «Я прийду особисто». Але до 9 вечора. ніхто не прийшов. Весь час лунали крики та постріли. Тільки о 21 год. хтось постукав у наші двері. Я одразу відкрив і побачив сходи, повні повстанців. Я запросив їх у кімнату, сказавши: «Заходьте всі». Але один із них, мабуть, начальник, запитав мене, чи не подзвонили ми коменданту: