Частина 17

лінгів", як їх називали в місті, виключно росіяни, а також ополчення з 15 осіб. За мить усі єврейські жителі містечка дізналися про прибуття загону і стривожилися. Незважаючи на нічний час, вони висипали на вулиці, і вирішили послати до загону делегацію найвидатніших представників єврейського населення з президентом Єврейська громада на чолі (Шнайдерман, власник магазину готового одягу). Коли делегація запитала, звідки вони приїхали і куди їдуть, командир загону відповів, що він їде зі своїм загоном до Новограда-Волинська, і що наступного дня вони вирушать у дорогу. Він також попросив дати ночівлю і провіант для його загону. З цією заспокійливою відповіддю делегація повернулася до груп євреїв, які чекали тут же на вулиці, і негайно почала збирати хліб для загону. Але раптом о першій годині ночі кілька солдатів загону пройшли повз євреїв, які ще не розійшлися, і закричали: «Ой, євреї, до своїх хат, а то будемо стріляти». Це грізне попередження і ціла серія інших, що пішли за ним і не менш грізні, переконали євреїв, що від загону слід очікувати всіляких неприємностей. Вони відразу почали переховуватися, відправляючи молодих жінок до початкової школи під охорону вчителів і до місцевого мирового судді. Решта втекла ховатися до селян, але декому це не вдалося і залишилися вдома. У будинку, де родина Розенштейнів винаймала квартиру, розквартирували двох із загону, які називали себе «комендантами». Спочатку вважалося, що небезпеки немає, бо «коменданти» не дозволять чіпати будинок, тому родина Розенштейнів вирішила залишитися. Але раптом прибіг син власника будинку і сказав, що «коменданти», які жили у них, вихваляються учасниками єврейського погрому. Не було часу прийняти рішення, як раптом почулися постріли і крики. Ближче до ранку з'ясувалося, що військові стріляли в повітря, заходили в будинки і вимагали гроші. Хоча вони не були місцевими жителями і нікого не знали в місті, вони зверталися до пограбованих євреїв, називаючи їх по імені. Це остаточно вирішило сім'ю Розенштейнів піти і кудись сховатися. Тож побігли до сусіда, німецького ковбасника. Він відвів їх до житла польського ключника, яке більше нагадувало стодолу, ніж хату, і знаходилось у с.