Частина 18

У суботу, 29 червня, на свято свв. Петра і Павла відбувся повітовий з’їзд усіх прилеглих до міста сіл, на якому обговорювалося отримане з Овруча указ про те, щоб реєстрацію мір і ваги передати від священика до відділу райвиконкомівської управи. Точка зору з'їзду була страшенно контрреволюційною та антисемітською. Усі селяни в один голос кричали, що «це все через євреїв», «вони хочуть закрити церкву і прибрати священика». Звичайно, не було ідеї прийняти євреїв до конвенту; вони навіть вигнали єврея з комітету бідноти, сказавши, що «нам не потрібні євреї». Виконавчий комітет уже тоді не вжив жодних заходів, щоб заспокоїти народ і роз'яснити йому предмет декрету і його справжнє значення; навпаки, це натякало на протест і неприйняття указу. Майже всі селяни залишили з’їзд, нібито звернувшись до євреїв: «Досить ваших комун, досить закривати церкви». Увечері того ж дня двох євреїв (місцевого аптекаря і мене самого) делегували піти до священика і дізнатися, що селяни вигадують. Делегати вказали йому на те, що євреї знаходяться, так би мовити, між дияволом і глибоким морем, тобто з одного боку нас звинувачували в тому, що ми шпигуни і контрреволюціонери (див. статтю «Боротьба з єврейською контрреволюцією» в комуністичній газеті за 8 липня), а з іншого боку нас звинувачували в тому, що ми закриваємо церкви і хочемо як комуністи «їсти безкоштовно». Делегати попросили його пояснити селянам у неділю після служби, що євреї тут ні при чому, і що християни, як і ми, повинні підкорятися уряду. Священик відповів, що немає причин боятися своїх парафіян і що він все це їм пояснить наступного дня, тобто в неділю. Ця досить задовільна відповідь трохи заспокоїла нас. Неділя та понеділок пройшли як зазвичай і дуже добре. Але у вівторок вранці містом пронеслася чутка, що вночі буде погром. Однак реальних фактів на руках не було, і ми не сприйняли це питання серйозно. Лише до вечора на вулицях було помічено підозрілих осіб — молодих селян, поставлених на варту з дружинниками. Крім них близько тридцяти євреїв стояли на варті до першої години. У той час командир міліції почав розганяти єврейську варту, кажучи, що обійдеться без нас. Єврейські гвардійці намагалися благати його дозволити їм залишитися. Замість відповіді він дав, очевидно, сигнальні постріли в усіх напрямках від міста; і по гвардійцям також стріляли. Євреї втікали через околиці, а коли йшли, то здалеку побачили бандитів, що йшли з усіх боків, і погромників з рушницями, вилами та ломами. І незабаром ми почули «Ура, вбивайте євреїв і комуністів» і звуки розбитих вікон і дверей. Невимовним був плач жінок і дітей, щойно розбуджених від сну нелюдськими криками бандитів і залпами пострілів. З усіх боків набігла юрба селян, чоловіків і жінок, з мішками, почали ламати двері та грабувати. Жінки і діти намагалися втекти через вікна і відразу ж їх зустріли ударами і пострілами. З кожною хвилиною жах зростав. Тут з криками "Де мої діти?" тут зі сміхом «завойовники» розносили трофеї; тут батога жінку, там пораненого; так тривало до ранку. Натовп мародерів — селян із сіл Можарі, Верпа, Бокневщина, Тхорин, Бегун, Антоновичі, Городець, Петрищі, Листвін — розбігся, залишивши за собою уламки віконного скла, розбиті двері, порожні будинки з побитими старими, які не змогли втекти. Євреї, які втекли, з голосінням поверталися до своїх домівок. Місцеві селяни висміювали їх і казали: «Ми вас не чіпали, а вам інші показували, як бути більшовиками». Євреї, зібравшись разом, почали шукати своїх розрізнених родичів. У місті знайдено одного важко пораненого, який помер дорогою до лікарні, і одного пораненого в рот і голову; через півгодини ще четверо були знайдені мертвими. Важко описати горе, яке відчували євреї, ховаючи своїх жертв, які ні за що не відповідали, і водночас бачили, як деякі з грабіжників, які ще залишилися, продовжували, серед голосінь нещасного народу, «зачищати» залишки свого майна. Після поховання майже всі вирішили покинути це нещасне місто і втекти до Овруча. Але потім за кордоном поширилися провокаційні чутки, що те саме повторюється в Овручі і що більшовики покинули кантон. У четвер, 16 липня, кілька сімей пішли, забравши залишки свого майна, шукати притулку у селян, яких вони знали в селах, і ховатися в їхніх коморах. І все-таки місто пасивно спостерігало, як вивозили народне майно, як міліція цілими днями пиячала. Все, що нещасні могли робити, це гадати, що що робити і куди тікати наступної ночі Цілий день селяни продовжували тривожити їх «порадами» тікати, а то всіх переб'ють. Закінчився день у криївках, хто по селах, хто в хащах, хто у селянських «знайомих». У четвер увечері вони знову дали командиру ополчення 17 000 карбованців для охорони міста від наступних нападів. Але, незважаючи на це, ніч була ще страшнішою за попередню. Майже всіх євреїв, які були в селах, знищили. Залишки їх майна, які вони взяли з собою, були вкрадені. Точніше кажучи, з села Бегунь привезли вісім убитих, двох жінок, трьох дітей і трьох чоловіків; з Верпи, двоє вбитих і один поранений. Міліція зникла. У місті потрощили навіть печі та меблі, не пошкодували й глиняного горщика. У четвер вранці під час поховання вищезгаданих жертв, привезених із сіл, крик жінок і розпач чоловіків досягли жахливих розмірів. Євреї вирішили, щоб усі разом із рабином на чолі зібралися на площі й благали бандитів не мучити місто. Дехто пішов до священика, щоб і його взяти участь у зборах. Коли всі євреї зібралися, вони зустріли бандитів з «хлібом-сіллю», а рабин звернувся до них, просячи або відпустити нас усіх живими, або вбити всіх на місці, а не мучити по одному. У відповідь на промову рабина всі бандити в один голос кричали: «Це ваша комуна, це ваш єврейський уряд». Рабин знову почав плакати перед ними, але не отримав співчуття. Потім священик виголосив промову. Цей виступ мав явно контрреволюційний і антисемітський характер. «Хоча євреї заслужили все це, — сказав він, — вони видали укази про відокремлення церкви від держави тощо, однак, згідно з Євангелієм, неправильно вбивати навіть винних людей. Однак робіть, як хочете». Його слова ще більше розбурхали неосвічені маси, і вони весь день четверга не переставали грабувати майно, що залишилося, і били всіх євреїв, яких зустрічали на вулицях. Євреї, як божевільні, тинялися по місту, не знаючи, де сховатися вночі. Вони боялися тікати по селах, бо вже бачили наслідки того, вранці, коли звідусіль звозили вбитих. Лише ближче до вечора почали трохи затихати, оскільки місцевий поштмейстер з деякими селянами скликав чергові збори, на яких було прийнято рішення не допускати подальших грабунків і вбивств, а євреям наказано залишатися вдома, бо більше грабунку й не буде.