Ніколи на борту корабля не було такої одностайності думок. Це було настільки ідеально, що ніхто нікого не слухав. Кожен вирвав пояснення, абсолютно такі ж, як і його сусід, а потім, поміркувавши над власним зауваженням кілька хвилин у тиші та ще раз кинувши довгий пошуковий погляд на військовослужбовців-інвалідів, повторив те саме зауваження в іншій формі. Нікому з нас тоді, здається, не здалося, що це абсурдна форма розмови. Іноді цей монолог урізноманітнювався новим відкриттям.
14 Пливе човен із пораненими! — крикнув один раз товариш. — Мабуть, це було погане зіткнення.
Поки прожектори ще спалахували на поверхні води, а світанок ще був нудотним, блідим світлом на сході, чотирнадцять російських торпедних катерів бурхливо промчали повз нас, виходячи. При світлі ліхтариків я бачив похмурі обличчя їхніх командирів, які стояли на обгортанні мосту у своїх шинелях, і я помітив, що деякі з них спрямували на нас окуляри й уважно оглядали нас, наче не були впевнені, що ми можемо бути японським військовим кораблем.
— З якою таємничою місією вони вирушили? Я роздумливо запитав себе, коли вони спочатку зменшилися на чорні цятки на воді, а потім зникли в туманних порталах світанку.
Коли світло стало сильнішим, ми помітили інші речі. Ми помітили, що велика кількість тросів або ланцюгів з'єднувала «Царевича» з прилеглим берегом, і що парові катери, буксири та ліхтери, наповнені китайськими кулі, метушилися навколо неї, як придворні навколо пораненого монарха.
Ми також могли бачити, що форти були укомплектовані протягом ночі — досить дивна річ, яку ми подумали. Подекуди, де були галереї, виднілися довгі шеренги людей, а голови інших, що виглядали над брустверами, свідчили про те, що фортечні артилеристи, мабуть, цілу ніч стояли на своїх постах.
На найвищій точці форту «Золотий пагорб» стояла велика група чоловіків, вочевидь високих офіцерів, усі дивилися на горизонт в окулярах. Ця група стояла там протягом усіх тривожних годин, що відбулися, фактично доти, поки «Колумбія» залишалася в Порт-Артурі. Один із групи — кремезний чоловік, що стояв на кілька кроків попереду інших і жодного разу не відривав бінокля від очей і не обернувся, щоб сказати слово своїм товаришам, — загальним контуром фігури нагадував віце-короля, але через відстань я не міг точно сказати, що це був Алексєєв. Однак згодом я виявив, що прибув один із японських пасажирів «Колумбії».
незалежно прийшли до висновку, що це був віце-король.
Мало-помалу зійшло сонце, і через легкий туман, що лежав на воді, стало дуже круглим і червоним, дивлячись на весь світ, як розпечене гарматне ядро.
«Це зловісний знак», — зауважив я, забобонно тремтячи, бо те сонце, що сходить, одразу пригадало мені прапор Японії.