Вони недовго плескали в долоні, бо незабаром залп якоїсь прихованої піхоти на північ відкинув нас назад, як отару овець, а дощі куль зі сходу й заходу довершили нашу деморалізацію. Один чоловік, який упав поранений, кричав: «Пождіть мене, брати мої, рідні», але ми залишили його лежати.
Вигук «StOl! Stoi!» тепер підхопили майже всі — включно, я думаю, і я — і ефект був невимовно дивним. Його змінював дикий, жахливий, сумний, нерозбірливий зойк, який то здіймався, то стихав з певними проміжками, як похоронний крик. Одного разу вночі, дитиною в Ірландії, я почув неземний крик банші; і на цьому маньчжурському схилі, змішаному з розпачливими криками тих нещасних солдатів, що дико мчали взад і вперед, шльопані кулями, божевільні від страху, я знову почув попередження того посланця смерті, що холоніло кров.
Увійшовши в широку пласку долину, про яку я вже згадував, усі люди інстинктивно лягли вздовж двох неглибоких борозен, приблизно на сто ярдів одна від одної, і, коли я переступив одну з цих смуг, щоб потрапити всередину, чоловік вистрілив із рушниці впритул до моєї ноги. Можливо, це був нещасний випадок, але якби мене вдарили з такої близькості, рана була б серйозною.
Росіяни почали стріляти, хоча нічого не бачили, а японці посилили вогонь, бо добре нас бачили. Наша борозна не була ніяким захистом, навіть якби японці не захистили займали вищу місцевість. Усі наші люди ще не зайняли своїх місць на землі разом зі своїми товаришами, і багато з них все ще безцільно блукали на волі між двома борознами, коли раптом почувся гучний звук, і трохи поодаль розірвався осколковий снаряд. В ту ж мить близько сотні чоловіків одночасно розкусили порох, упавши так раптово, ніби кожному з них було пострілом у серце. Через кілька хвилин значна частина трупів знову встала і швидко, похиливши голови, помчала до тієї чи іншої з абсолютно незахищених борозен. Серед тих, що залишилися лежати на землі, було легко відрізнити живих від мертвих, бо останні лежали в позі абсолютної покинутості^ тоді як перші присіли й пильно дивилися.
Кулі налякали нас, але осколки вселили в наші душі страх Божий, і після того, як кілька снарядів розірвалися прямо серед нас, між двома борознами було видно багато чоловіків, які стояли і махали капелюхами на знак покори. Дехто сів на багнети і люто розбурхав їх; але, очевидно, японці хотіли більш недвозначних знаків капітуляції, ніж цей, тому що після хвилинної паузи вони почали обстрілювати нас сильніше, ніж будь-коли. Зараз росіян охопила паніка. Ті, хто лежав, відкинули руки і сіли так, що японці не могли не вдарити. Дехто, мабуть, втратив глузд, підводився, тупо й мляво дивлячись на осколки, що розривалися, а кулі свистіли навколо них і вдарялися об землю під ногами.