Натовпи офіцерів також стояли біля цих вагонів, чекаючи наказів цих та інших генералів. Всередині точилися гарячі дискусії. Крізь шибки було видно, що деякі офіцери встали, жестикулюючи та вказуючи на карти. Посильні прибували кожні декілька хвилин. Одного разу під'їхав схвильований козак і кричав, що японці за три версти. У ресторані на вокзалі було як ніколи людно. На пероні майже не було місць для стоячих.
Кількість поїздів, які були в ній, не була б дискредитацією великого депо в Америці. Однак більшість із них були поїздами Червоного Хреста, білими, з іменем і гербом тієї чи іншої принцеси.
Перед станцією був натовп цвощеків. Рядові солдати, яким, здавалося, не було чим зайнятися, заробляли чимало пристойних грошей, тримаючи коней. Колекція чудових коней там нагадувала кінне шоу. У маленькому селі грецьких крамниць біля вокзалу кипіла торгівля, і, як не дивно, ціни не були надмірними.
У кабінеті цензора, № 15, сидів полковник Пестіч, головний цензор, демонструючи золотий корінний зуб у безперервній посмішці, результат хороших новин, які він отримував щогодини. Цю новину він взагалі повідомив кореспондентам. Полковник Пестіч був уособленням оптимізму.
На відкритому просторі на дорозі, що веде до міста, 4-го числа можна було побачити видовище, яке навіть у дні чудес вважалося б вражаючим. Чотири чи п'ятсот колишніх хунгузів, яких Росія кілька років утримувала на своїй платі там зібрані. Усі вони були молоді чоловіки, добре озброєні, добре озброєні, одягнені в розкльошений шовк, з жовтими пов’язками на поясах, із золотими прикрасами, що звисали на їхніх шиях. Навряд чи можна було повірити, що ці чоловіки належали до мирної китайської раси, такими твердими були їхні гарні обличчя, так люто вони відповідали крізь скошені повіки поглядам допитливих іноземців. На росіянах, яких цікавість спонукала пальцем до цих дуже незвичайних зразків Небесної мужності, вони негайно оголили шаблі, і було легко помітити, що коли вони це робили, вони не хизувалися, як інколи російські офіцери хизувалися з оголеними шаблями в кав'ярнях.
Ці цікаві джентльмени, очевидно, досягли такого завидного стану розуму (якого, за винятком японських солдатів, можна сказати, що досягли небагато людей у сучасному світі), коли щоранку, коли вони відкривають очі, вони «цілком готові розглядати власну насильницьку смерть як одну з найімовірніших подій майбутнього дня, і коли люди досягають цього етапу, їхня поведінка не завжди відрізняється надлишком обережності та самообмеження.